Давним-давно в одному королівстві правив старий король, і була в нього прекрасна донечка, про яку говорили люди по всьому королівству. Принцеса насолоджувалася своєю молодістю та красою, співала і веселилася зі своїми друзями в королівському саду.
У спекотні літні дні вона найбільше любила ходити сама до лісу, де під старою липою гралася зі своєю золотою кулею. Біля старої липи виблискувало прозоре джерельце, до якого принцеса сідала і заглиблено в нього дивилася.
Вода була прекрасно чиста, але принцеса ніколи не могла роздивитися до самого дна. Коли вона вже досить надивилася на джерельце і напилася чистої холодної води, тоді починала підкидати золоту кулю. Вона підкидала її вгору, аж куля відбивала сонячне світло і прекрасно виблискувала. Це була її найулюбленіша іграшка. Куля однак вислизнула з рук, впала поруч, відскочила і плюхнула у воду. Принцеса підбігла до криниці і ще встигла побачити у воді золотий блиск, але незабаром він зник. Куля опускалася все глибше і глибше аж на саме дно. Мабуть, криниця бездонна, подумала принцеса і почала ридати. “Що з тобою сталося, принцесонько? Плачеш так, що й камінь над тобою змилосердився б,” почула за спиною голос, і оскільки від сліз не бачила, хто її кличе, витерла очі й обернулася. З води визирала голова великого жабені, який витріщав на принцесу очі й утішав її: “Не плач, принцесонько, не плач.” “Це ти, старий жабеню?” здивувалася принцеса. Та й не плакала б, якби не втратила золотої кулі. Гралася я з нею, та й упала вона мені в криничку.” “В криничку?” мовив жабеня, “а що мені даси, коли принесу тобі твою золоту кулю?” “Що захочеш, милий жабеню,” усміхнулася принцеса, “сукні, перли, дорогоцінне каміння, чи хотів би краще мою золоту корону?” Жабеня відповів: “Не треба мені твоїх суконь, перлів і дорогого каміння, ані золотої корони. Але якщо ти мене полюбиш, якщо захочеш зі мною подружитися і дозволиш мені сидіти з тобою за столом, їсти з твоєї тарілочки, пити з твоєї склянки і спати у твоєму ліжечку, тоді я пірну у криницю і принесу тобі золоту кульку.” “Принеси, принеси,” благала принцеса, “обіцяю тобі все, що тільки забажаєш, тільки принеси мені мою улюблену кульку.” При цьому вона думала: Що тільки цей дурний жабеня вигадує? Жаба належить у воду. Хто коли чув, щоб жаба їла з тарілки! Жабені було достатньо того, що принцеса пообіцяла. Зник під водою і за мить виринув із золотою кулею в роті, а потім кинув її в траву. Принцеса від радості підстрибнула, коли побачила кулю. Підняла її, пестила, сміялася і побігла до замку, а про жабеня воліла забути. Той сумно повернувся до криниці. Наступного дня принцеса сиділа з королем і придворними за столом, і всі куштували королівські ласощі. За якусь мить на сходах почулося: тьох, тьох, тьох. Усі насторожилися і прислухалися. Пролунав жаб’ячий поклик. Жабеня просив принцесу, щоб вона виконала те, що обіцяла. Відтоді жабеня не відходив від принцеси ні на крок. Вони мусили разом їсти й пити. Коли він наївся й напився досхочу, захотів, щоб принцеса віднесла його до ліжка. Та заплакала, не хотіла брати холодного жабеню до рук. Принцеса лягла у свою постільку, і замість того, щоб взяти жабеню ближче до себе, кинула його з усієї сили об стіну і вигукнула: „Тепер дай спокій, огидна жабо!” Але на підлогу впала не мертва жаба, а живий молодий принц з чудовими очима. Він розповів їй, як його заклала зла чарівниця. Визволити його зі студні могла лише принцеса, яка б виконала його бажання. Вони розмовляли всю ніч, аж поки надворі не почало світати. Лише коли надворі загуркотіла карета, вони поглянули з вікна. У замкове подвір’я в’їжджала карета, запряжена вісьмома білими конями з білими чубами на головах. Ззаду на кареті стояв найвірніший слуга принца Індржих, який відвіз їх до королівства.
