Жила-була в прекрасній країні принцеса на ім’я Радослава. Була вона розумна та добра. Закохалася вона в благородного лицаря Святогора із сусіднього королівства, і кохання те було взаємним.
Та коли її батько, король Святослав, довідався про почуття доньки, суворо наказав:
— Не буде весілля, поки твій лицар не принесе мені три волосини з бороди Самого Чорта, що живе у підземних печерах, куди не сягає сонячне проміння!
Завдання було непосильним та страшним. Але Святогор, не хвилюючись за власне життя, поклявся повернутися і відразу ж вирушив у небезпечну подорож.
А Радослава не витримала. Туга та страх за коханого розривали її серце. Вона втекла з палацу в самісінькі Гори Вічного Мовчання, де лише вітер співає сумні пісні. Три дні й три ночі блукала вона скелями, поки сили не покинули її. Припавши до холодного каменя, принцеса розплакалася. І полилися сльози — глибокі, жалібні, із глибин душі. Здавалося, з її очей вилилося ціле море печалі. Її сльози котилися по каменю і падали вниз, у глибоку, суху долину.
Раптом повітря затріпотіло і перед нею постала постать. Чорт. Високий, з палаючими очима та злісною усмішкою.
— Твій Святогор у моїх печерах, красуню-принцесо, — прошипів він. — Я відпущу його, але за однієї умови. Створи мені тут, на цьому місці, озеро. Глибоке та чисте. Хочу приходити сюди купатися!
— Як я можу зробити озеро? Це неможливо! — вскрикнула Радослава.
— Це твої клопоти, — холодно відповів Чорт. — А якщо озера не буде, то побачиш свого милого лише у своїх снах.
Зник він, наче його й не було.
Принцеса у відчаї кинулася до невеликого гірського струмка. Вона зачерпувала воду долонями, носила її у розірваній спідниці, але це була марна праця. І за сто років не наповнити цю величезну долину!
Тоді вона, зневірена, сіла на камінь і знову заплакала. Але тепер це були не сльози безсилля, а сльози чистої любові, туги та відданості. Вона плакала цілу нічь, віддаючи землі всю свою печаль. А коли перший промінь сонця торкнувся вершин, вона відкрила заплакані очі і заклякла від здивування.
Долина сяяла і була повна чистою, прозорою, ніби сльоза, водою. Від сліз Радослави народилося справжнє озеро, що ловило у своїй гладі відбиття сонячних променів.
Чорт, побачивши це диво, скривився. Він ненавидів щирість та чисте кохання, бо вони були сильнішою магією, ніж вся його підземна туга. Доведеться виконувати обіцянку. Він звільнив Святогора.
Коли лицар, виснажений, але живий, піднявся в гори, він побачив не лише свою кохану. Він побачив створену її серцем водойму — озеро, яке відтоді називають Озером Вірності.
Святогор і Радослава повернулися додому. Король, почувши про диво, що створила його дочка, і побачивши мужність зятя, дав їм своє благословення.
А вони й досі, дивлячись у воду того озера, не можуть зрозуміти, як саме воно наповнилося. Але найсильніші заклинання у світі не потребують чарівних слів. Вони живуть у щирому серці, здатному кохати так глибоко, що навіть сльози його перетворюються на джерело життя.
