Жив-був у величному замку принц на ім’я Борислав. На вигляд — звичайний принц: благородні риси обличчя, мудрий погляд, добре серце. Але була в нього одна особливість: він не говорив.
Ніхто не пам’ятав, коли саме він замовчав. Чи то від народження був такий, чи щось трапилося в дитинстві. Це глибоко турбувало короля та королеву. «Як же наш майбутній правитель буде видавати накази, вести перемови, говорити до народу?» — хвилювалися вони.
Викликали вони наймудріших цілителів, найвправніших логопедів та навіть чарівників. Але всі лише розводили руками: фізично принц був здоровий. Борислав просто… не хотів. Або не міг. Так минули роки, і всі звикли до його мовчання. Він висловлювався поглядом, посмішкою, легким жестом — і його розуміли.
Одного сонячного дня Борислав пішов на прогулянку до королівського саду. Його служка на мить відлучився, і принц лишився біля озера наодинці. Там грався маленький хлопчисько — син головного кухаря, Тимко. Він пускав у воду кораблики з кори дерева.
Борислав сів на лавку, посміхаючись його забавкам. Була спека, і Тимко, роздягнувшись, зайшов у воду освіжитися. Спочатку він плескався біля самого берега, а потім, наважившись, пішов далі — туди, де дно обривалося у глибину.
Зненацька — бурхливе плюскотіння, і між хвилями з’явилося бліде від жаху обличчя Тимка.
— До-по-мо-жіть! — прохрипів хлопчик, захлинаючись холодною водою.
У Борислава від цього крику завмерло серце. Він підхопився, побіг до озера і кинувся у воду. Принц, швидко діставшись до хлопчика, сильною рукою обхопив виснаженого Тимка і витягнув його на сухий пісок.
Хлопчик кашляв, але був живий. Борислав поспіхом загорнув його у свій мокрий плащ і, наказуючи жестом залишатися на місці, помчав до палацу. Його мокрі кроки гучно лунали мармуровими коридорами.
Він увірвався прямо до тронної зали, де король вів раду з міністрами. Всі завмерли, побачивши принца: мокрого, зі скуйовдженим волоссям та очима, повними такої сили й відчаю, яку вони в ньому ніколи не бачили.
Левко почав розмахувати руками, показуючи у бік озера. Ніхто не розумів! Міністри переглядалися, король знизував плечима. У повітрі повисла тиша. У Борислава все кипіло всередині. Хлопчик потребує лікаря, тепла, а вони сидять тут, немов зачаровані!
І тоді в цій тиші почувся спершу тихий, а потім міцний і чистий голос:
— Там хлопчик! Допоможіть!
Міністри завмерли. Король майже не втримався на троні.
— Він тоне у озері! Швидше! — уже впевненіше додав Борислав, і кожне його слово було наче удар дзвону.
Палац миттєво зашумів. Усі кинулися до озера. Король, не зважаючи на мокрий одяг, міцно обійняв сина, який нарешті промовив перші слова.
Хлопчика врятували. А Борислав з того дня говорив без упину. Дехто з придворних навіть жартував, що принц тепер компенсує роки мовчання. Але більшості це було лише на радість.
Коли Борислав став королем, він виявився мудрим та красномовним правителем. А хлопчика Тимка, коли той підріс, він зробив одним із своїх найвірніших лицарів — на пам’ять про те, що найважливіші слова народжуються в серці, коли треба захистити життя. І що голос з’являється тоді, коли в ньому є справжня потреба.
