У долині, де сонце лагідно пригрівало величезні папороті, а в повітрі пахло пригодами, зібралися динозаври звідусіль. Бо цього дня мало відбутися щось неймовірне.
— Увага! Увага! — прогриміло з усіх куточків. — Саме зараз починаються наші Олімпійські ігри динозаврів!
Був чудовий сонячний день. Трибуни ломилися від глядачів, а на спортивних майданчиках очікували учасники. Дехто розминався, нахиляючи свої довгі шиї. Дехто напружував м’язи, показуючи суперникам свою силу. А дехто пробував залякати інших гучним ревом.
Серед головних фаворитів були:
— Крикунозавр — його рик було чутно аж за трьома пагорбами.
— Силачозавр — він міг одним ударом хвоста розтрощити скелю.
— Швидкозавр — він бігав так, що навіть вітер не міг його наздогнати.
Глядачі нетерпляче робили припущення, хто ж переможе. А ще вони зі сміхом показували на Малозавра — маленького, кволого динозаврика, з якого всі глузували.
— Ти взагалі навіщо сюди прийшов? — реготали інші.
— Та він навіть камінця не здвине з місця!
— А рик? Та в нього писк, мов у комашки!
Малозавр тільки опускав голову, але не здавався. У глибині душі він знав, що головне — не перемогти, а спробувати.
— Три, два, один… ПОЧАЛИ!
Першим випробуванням був біг.
Учасники щосили кинулися вперед. Земля здригалася під їхніми важкими кроками. Швидкозавр, як і очікувалося, примчав першим. Глядачі плескали, свистіли й вигукували: «Браво!»
Але за мить захоплені вигуки змінилися глузуванням. Бо останнім, важко дихаючи й спотикаючись на кожному кроці, добіг Малозавр. Піт заливав йому очі, маленькі ніжки тремтіли від утоми.
— Ха-ха-ха! — реготали глядачі. — Черепаха швидша за нього!
Малозавр ковтнув сльози й пішов готуватися до наступного завдання.
Друге випробування — ричання.
Крикунозавр вийшов на майданчик, роззявив величезну пащу — й видав такий рев, що в деяких глядачів позакладало вуха. Аж листя на деревах затремтіло.
Потім вийшов Малозавр. Відкрив рота… І з нього вирвалося тоненьке «Пі-і-і!», схоже на нявкання маленького кошеняти.
Глядачі аж за боки схопилися від сміху. Дехто навіть сльози витирав.
— Та годі тобі! — кричали вони. — Іди додому, малюк!
Малозавр витер сльозу (бо гірко стало навіть йому) і рушив на останнє випробування — перевірку сили.
Силачозавр вийшов на майданчик, напружився, вдарив хвостом по величезному каменю — і той розлетівся на друзки, мов глиняний горщик. Глядачі ахнули від захоплення.
Малозавр подивився на камінь, який мав розтрощити. Він був більший за нього самого. Малюк зрозумів, що в нього немає жодного шансу.
Він уже збирався підійти до каменя, коли раптом почалося щось дивне.
Сонце сховалося за хмари. Птахи перелякано закричали й знялися в небо. А з-за пагорба показалися величезні тіні.
— Злі динозаври! — хтось крикнув. — Тікаймо!
Та було пізно. Група велетенських хижаків вже наближалася. Усі завмерли від жаху.
Крикунозавр відкрив пащу, щоб заревіти — але Малозавр затулив йому рота лапкою.
— Тихо! — прошепотів він. — Якщо вони нас почують — ми пропали!
Він швидко озирнувся.
— Ти — ховайся за тим валуном! А ти — під папороть! А ви — всі разом, он там, за скелею, там є печера!
Здивовані велетні, які щойно сміялися з малого, тепер слухалися Малозавра, мов досвідченого вождя. Коли всі сховалися, він виліз на найближче дерево, дістав маленький камінчик і кинув його далеко-далеко, у протилежний бік.
Камінчик упав із тихим стукотом. Злі динозаври повернули голови, заревіли й кинулися туди, звідки долинув звук.
А Малозавр зліз із дерева й причаївся разом з усіма.
Вони ще довго сиділи в тиші, боячись дихнути. Аж поки не переконалися, що небезпека минула.
— Усе! — вигукнув Малозавр, вилазячи зі схованки. — Можна виходити!
Із папороті, з-за каменів, із печер почали вилазити динозаври. Вони дивилися на маленького Малозавра — і в їхніх очах було вже не глузування, а подив і повага.
— Ти врятував нас! — вигукнув Швидкозавр.
— А ми сміялися з тебе… — понурив голову Силачозавр.
— Ти кмітливіший за всіх нас разом узятих! — додав Крикунозавр.
Вони підхопили Малозавра й підкинули вгору. Він, сміючись, відчував себе найщасливішим динозавром на світі.
Того дня ніхто не дізнався, хто переміг у змаганнях із бігу, ричання чи силі. Бо головна перемога була зовсім іншою.
Маленький Малозавр довів усім: справжня сила — не в м’язах, не в голосі, а в розумі й кмітливості. І що ніколи не можна сміятися з того, хто менший або слабший за тебе. Бо колись саме він може стати твоїм рятівником.
А з Малозавра відтоді ніхто ніколи не сміявся. Він став справжнім героєм Олімпійских ігор динозаврів — хоч і не виграв жодного випробування.
