Адам дуже любив приїжджати до бабусі в село на канікули. Тут усе було інакше, не так, як у місті. Повітря пахло травами, сонце вставало раніше, а спати лягало пізніше, ніби теж хотіло нагулятися досхочу.
Вдень Михась допомагав бабусі Орисі збирати малину в саду або поливати квіти, бігав із сусідськими дітьми лісом і луками, ловив коників у траві. А надвечір вони з бабусею сідали в дерев’яній альтанці на пагорбі, звідки відкривався вид на безкраїй ліс, що темнів за обрієм.
Одного вечора, коли сонце вже торкалося верхівок дерев, небо раптом спалахнуло неймовірними барвами — золотою, помаранчевою, ніжно-рожевою. А між стовбурами лісу, глибоко в тіні, замерехтіли вогники. Маленькі, яскраві, мов блукаючі зірки.
— Ой, — усміхнулася бабуся. — Як же нам пощастило! Він з’явився!
— Хто з’явився? — не зрозумів Михась, вдивляючись у ліс.
— Північний ярмарок чарів, — таємниче прошепотіла бабуся. — Він буває лише раз на багато місяців. Лише тоді, коли день прощається з ніччю, і лише для тих, у чиєму серці ще є місце для дива.
І, не довго думаючи, бабуся взяла Михася за руку, і вони пішли стежкою в ліс.
Чим далі вони заглиблювалися, тим яскравішими ставали вогники. І раптом ліс розступився, і перед ними відкрилася галявина, якої Михась ніколи раніше не бачив.
Вона сяяла.
Між деревами, на гілках, висіли ліхтарики всіх кольорів веселки. Дерев’яні прилавки, оздоблені мохом і живими квітами, ломилися від дивовижних речей. А довкола них стояли… чарівники. Справжні! У довгих плащах, з блискучими очима. Дехто тримав на плечі сову, яка час від часу нашіптувала щось своєму господареві на вухо.
— Вітаю вас на Північному ярмарку чарів! — привітав їх чарівник у високому капелюсі, на якому замість стрічки сяяли справжні зірки. — Заходьте, не соромтеся. У нас є все, що душа попросить: маленькі чари в кишеню, пісеньки для гарного настрою, трішки відваги для складних днів. Кожному — саме те, чого йому найбільше бракує.
Михась розгублено крутив головою. В очах у нього мерехтіло. Біля одного прилавку чарівниця в блакитній сукні продавала світло сміху — воно ховалося в маленьких прозорих бульбашках, які тихо дзвеніли, коли ворушилися. Поруч інший чарівник пропонував чарівний пил, який, якщо насипати у взуття, скорочував найдовшу дорогу. А далі стояли дзеркальця, в яких кожен міг побачити те, що йому зараз потрібно найбільше.
— Хотів би й ти якесь чарівництво? — запитав чарівник у зоряному капелюсі, підходячи до Михася.
Хлопчик кивнув, але потім знітився:
— Я б дуже хотів… але в мене немає грошей.
Чарівник засміявся — тихо, добро, мов дзвіночок:
— На Північному ярмарку не платять грошима. Тут платять тим, що має цінність для тебе самого. Монети тут нічого не варті, а ось щира посмішка, теплий спогад або дорога серцю річ — можуть стати найкращою платою.
Михась замислився. Він поліз у кишеню. Там лежало багато всього: мотузочка, каштан, знайдена вчора блискуча бляшка. Але на самому дні пальці натрапили на щось тверде, тепле…
Ґудзик.
Маленький дерев’яний ґудзик, який відпав від пальто, коли він восени порвав його, вилізши на дерево. Михась носив його в кишені, як талісман. Бо цей ґудзик нагадував йому про той веселий день.
— Можна… я віддам ось це? — несміливо спитав він, показуючи ґудзика.
Чарівник узяв його, уважно роздивився, і його очі засяяли ще яскравіше.
— Чудова пропозиція, — сказав він. — У цьому ґудзику — стільки спогадів, що вистачить на тисячі маленьких див.
І він простягнув Михасю маленьку скляну пляшечку. Всередині неї танцював золотий пил — він переливався, піднімався догори й знову падав униз, мов живі іскри.
— Це чарівництво, — пояснив чарівник. — Відкрий його тоді, коли тобі знадобиться світло, якого більше ніде не знайти. Воно покаже тобі дорогу.
Михась сховав пляшечку в найпотаємнішу кишеньку, і вони з бабусею рушили назад. Озирнувшись востаннє, він побачив, як ярмарок поволі зникає. Спочатку стихли голоси чарівників, потім згасли ліхтарики, а за кілька хвилин між деревами залишилися тільки тиша та звичні нічні звуки — десь заухала сова, зашелестіло листя.
Минуло кілька днів.
Михась пішов у ліс по ягоди. Він так захопився збиранням малини, що не помітив, як зайшов далеко в незнайому хащу. А коли схаменувся, сонце вже хилилося до заходу, а ліс довкола став похмурим і чужим.
Михась загубився.
Він намагався пригадати дорогу назад, але всі стежки здавалися однаковими. Ліс насував темряву, і хлопчикові стало моторошно. І раптом він згадав про маленьку пляшечку у кишені.
Тремтячими пальцями він відкрив корок.
З пляшечки вирвалося сяйво — тепле, золотисте, мов маленьке сонечко. Воно не просто світило, воно показувало шлях. Промінчик простягнувся вперед, освітлюючи стежку між деревами, якої Михась досі не помічав.
Він побіг за світлом.
А тим часом бабуся Орися вже хвилювалася біля хати. Сонце сіло, а онука все не було. Вона вдивлялася в темряву, прислухалася…
І раптом на стежці з’явився Михась. Захеканий, з червоними від малини руками, але живий і неушкоджений.
— Бабусю! — кинувся він до неї.
Бабуся міцно-міцно обійняла його, погладила по голові й прошепотіла:
— Слава Богу, слава Богу… Іноді, онучку, трохи чарів потрібно кожному. Навіть тим, хто вже дорослий.
Тієї ночі Михась довго не міг заснути. Він дивився на порожню пляшечку, в якій більше не танцював золотий пил, і думав про чарівника, про ґудзик і про світло, яке вивело його з лісу.
Відтоді він точно знав: Північний ярмарок чарів існує. Він з’являється не для всіх, а лише для тих, хто ще вміє вірити в дива. І найголовніше — справжні чари живуть не в пляшечках і не в чарівних паличках. Вони живуть у серці. Особливо в тому серці, яке вміє любити, вірити й чекати.
