Чарівний чотирилисник

За дев’ятьма горами й дев’ятьма ріками, там, де туман лягає на долини, а вітер шепоче з травами, розкинулася чарівна галявина.

Чому вона чарівна? Бо ростуть на ній цілющі трави — звіробій, ромашка, деревій. А найбільше — чотирилисник. Та не простий: раз на п’ятдесят років він набирається чарівної сили.

Галявина ця далека й потаємна. Мало хто знає до неї дорогу. Та знайшлася одна дівчинка, яка полюбила це місце всім серцем.

Йшов сорок дев’ятий рік очікування, коли на галявину вперше ступила нога маленької Соломійки.

Вона носила русяві хвостики, перев’язані блакитними стрічками, й спідничку кольору неба — таку ж блакитну, як її оченята. Щодня вона прибігала сюди, спостерігала за метеликами й пташками, розмовляла з квітами.

— Доброго ранку, ромашко! Як тобі спалося?
— А ти, чебречику, чого похилив голову? Води захотілося?

І коли наставала посуха, Соломійка бігала до найближчого струмочка, набирала в глечик води й поливала всі квіти й трави. Ніхто не просив її про це. Вона просто любила цю галявину — так щиро й ніжно, наче це був її власний сад.

Чарівний чотирилисник бачив усе це. Він тріпотів на вітрі й не міг дочекатися, коли набере свою магічну силу, щоб віддячити дівчинці за її турботу.

Та неподалік жила стара відьма Воронара.

Колись вона була могутньою чарівницею, але наробила багато лиха — зачаровувала людей, псувала врожаї, насилала хвороби на ціле село. Тоді один добрий чарівник позбавив її всіх чарівних здібностей. І ось уже тридцять років вона живе у злобі, заздрості, безсиллі.

Та вона знала про чарівний чотирилисник. І чекала. Чекала довгих тридцять років на той особливий день.

І ось він настав.

Сонце тільки-но зійшло, коли чотирилисник відчув, що сила повернулася до нього. Він засвітився ніжним золотим світлом — вперше за півстоліття.

Але не встиг він зрадіти, як побачив її. Відьма Воронара бігла галявиною, важко дихаючи, з очима, повними жадоби. Вона побачила чотирилисника ще здалеку й кинулася до нього, мов хижак на здобич.

Чотирилисник затремтів. Він знав: якщо відьма загадає бажання, то використає його силу для зла. Для Соломійки нічого не залишиться.

Воронара вхопила чотирилисник тремтячими пальцями й викрикнула, не роздумуючи:

— Хочу, щоб я знову була як раніше!

Чотирилисник на мить завмер. А потім тихо всміхнувся.

— Як раніше? Твоє бажання здійснене, — прошепотів він.

Відьма вже радісно потирала руки, чекаючи, що до неї повернеться її чарівна сила. Але чотирилисник чаклував інакше. Він не повернув її в той час, коли вона була могутньою. Він пішов значно далі — туди, де вона була ще дитиною. У ті часи, коли її серце було чистим, а душа — незаплямованою злом.

І ось на луці, там, де щойно стояла зла стара відьма, тепер сиділа маленька дівчинка. Вона розгублено дивилась на свої руки, на квіти навколо — і в її очах не було ні краплі злоби. Тільки здивування.

— Де… де я? — прошепотіла вона.

У ту ж мить прийшла Соломійка. У руках вона тримала глечик із водою — вона знову поспішала полити квіти. Дівчинка зупинилася, побачивши незнайомку, яка сиділа серед трави.

— Ой, а ти хто? — запитала Соломійка. — Ти заблукала?

Маленька дівчинка подивилася на неї великими очима:

— Я… я не пам’ятаю…

— Не бійся! — усміхнулася Соломійка, простягаючи руку. — Ходімо зі мною. Я покажу тобі найкращі місця на галявині. Отут найсмачніша вода в струмочку, а он там живуть метелики, які сідають на долоню!

Маленька дівчинка несміливо всміхнулася. Вона взяла Соломійку за руку, й вони разом побігли поливати квіти.

Чотирилисник дивився їм услід і тихо радів. Він не лише врятував світ від злої відьми. Він подарував Соломійці найбільший дар — подругу, з якою вона могла ділити свою любов до природи й до всього живого.

А маленька дівчинка, яка колись була відьмою Воронарою, поливала квіти поряд із Соломійкою й вперше за багато років відчувала, що справжнє щастя — коли ти робиш добро не з примусу, а від чистого серця.