Над маленьким містечком, де річка звивалася, мов блакитна стрічка, а дахи будинків червоніли, мов макові голівки, жила собі Хмаринка.
Вона була зовсім крихітна, біленька й пухнаста. Цілими днями вона весело пливла небом і роздивлялася все, що було внизу.
А внизу було так гарно!
Річки звивалися поміж пагорбами. Великі ліси з висоти виглядали як м’який зелений мох. А пагорби тяглися догори, намагаючись доторкнутися до неба — та ніяк не могли.
Та найбільше Хмаринка любила дивитися на людей.
— О, лиш погляньте! — шепотіла вона сама до себе. — Там діти граються в м’яча! А там якась пані поспішає на роботу. А он туристи фотографують наше містечко!
Хмаринка була щаслива. Вона тихо пливла собі небом і раділа, що може бачити цей прекрасний світ.
Та з часом усе змінилося.
Хмаринка почала рости.
Вона ставала дедалі більшою, дедалі важчою. І коли вона з’являлася над містечком, сонце ховалося за її спину, а люди починали жалітися.
— Знову ця хмара! — бурчали вони, дивлячись угору. — Знову похмуро! Коли ж уже вигляне сонечко?
— Такий гарний день був! — додавали інші. — Хоч би дощ не пішов…
Хмаринка чула все це. І їй було дуже, дуже прикро.
— Чому мене ніхто не любить? — питала вона сама себе. — Адже я даю людям тінь у спеку. Я даю вологу рослинам. Я втамовую спрагу звірям і пташкам… Чому ж вони тільки й роблять що нарікають?
Від образи й смутку Хмаринка починала плакати. А це було ще гірше: з неї лив дощ, люди ховалися по домівках, а ті, кому треба було кудись піти, розгортали парасолі.
— Ой, знову дощ! — чулося звідусіль. — Ну коли це скінчиться?
Хмаринка плакала ще дужче, а дощ лив усе сильніше. Їй здавалося, що її ніхто-ніхто в цілому світі не любить.
Але за нею здалеку спостерігало Сонечко.
Воно бачило, як Хмаринка сумує, чуло її тихі запитання — і йому стало дуже шкода бідолашну хмаринку.
— На мене всі чекають, — подумало Сонечко. — Коли я з’являюся, люди радіють, діти сміються, квіти розквітають. А вона, бідолашна, тільки плаче й нікому не потрібна… Треба їй допомогти!
І Сонечко вирішило підійти до Хмаринки й обійняти її.
Воно припливло просто в ту мить, коли Хмаринка знову плакала.
— Привіт, Хмаринко, — сказало Сонечко лагідно. — Чого ти плачеш?
— Мене ніхто не любить, — схлипнула Хмаринка. — Люди тільки жаліються, коли я з’являюся. А без тебе їм сумно…
— Знаєш що, — промовило Сонечко. — Природа тебе любить. Рослини без тебе засохнуть, річки без тебе обміліють, земля без тебе потріскається. Ти дуже потрібна! Просто люди цього не помічають.
Воно підійшло ще ближче й міцно-міцно обійняло Хмаринку.
— Не плач. Я з тобою.
І раптом…
Сльози Хмаринки перестали текти. А в ту саму мить, там, де Сонечко торкнулося Хмаринки, засяяло щось неймовірне.
Веселка!
Вона виросла просто з обіймів Сонечка й Хмаринки — величезна, яскрава, різнобарвна. Вона переливалася червоним, жовтим, зеленим, блакитним і фіолетовим, мов найгарніший міст у світі.
Унизу почали відчинятися вікна.
— Дивіться! Веселка! — кричали діти, вибігаючи надвір.
— Яка краса! — вигукували дорослі, дістаючи фотоапарати.
— Ніколи такої гарної не бачили!
І ніхто — жодна людина — не сказала на Хмаринку жодного лихого слова.
Хмаринка не вірила своїм очам. Вона дивилася вниз, на людей, які раділи, сміялися, фотографували — і в її серці розтанув останній шматочок смутку.
— Бачиш? — усміхнулося Сонечко. — Тебе теж люблять. Просто треба, щоб ми були разом.
Відтоді Хмаринка більше не плакала від смутку. Вона знала, що вона важлива для природи. І щоразу, коли вона зустрічала Сонечко, вони дарували людям веселку — на знак того, що навіть після дощу обов’язково настає радість.
А люди дивилися в небо й усміхалися. Бо тепер знали: веселка народжується тоді, коли дружба зустрічається з любов’ю.
І десь там, на самому кінці веселки, кажуть, схований скарб. Але це вже зовсім інша історія.
