Жив-був у чарівній вежі хлопчик на ім’я Всеволод. Він був сином наймудрішого чарівника у всій країні, і тому звик, що всі його бажання виконуються миттєво. Якщо ж щось йшло не по-його — починалася така буря, що здавалося, наче всі вітри світу зібралися на його подвірʼї.
Одного ранку Всеволод так розлютився, що аж струмки у лісі майже перетворилися на річки. А все тому, що добра няня Дана приготувала йому на сніданок ароматний трав’яний чай з м’ятою та медом. «Який жах! — кричав хлопчисько, тупцяючи ногою. — Я ж хотів какао! Гаряче, солодке, з білою піною!»
Він штовхнув чашку і помчав шукати тата. У кабінеті чарівника нікого не було, але на столі, немов чекаючи на Всеволода, лежала Чарівна Паличка — тонка, довга, із кристалами на кінці.
Очі Всеволода заблищали. Він схопив паличку, підбіг до вікна, що виходило на безмежні луки, і з усієї сили махнув нею:
— Хай з неба ллється не нудна вода, а найсмачніше у світі какао!
Нічого не сталося. Розгублений, хлопчик поклав паличку на місце й пішов гратися.
А от увечері, коли Всеволод вже засинав, почувся дивний звук: не дзвінкий стукіт крапель, а м’яке, тягуче шльоп-шльоп. Він підбіг до вікна. З темного неба, повільно і солодко, падав густий, коричневий дощ. Повітря наповнилось запахом шоколаду. Какао!
Радісний вигук завмер у горлі. Всеволод побачив, як у сад вийшов його тато, чарівник Велемир. Але обличчя батька було не веселим, а збентеженим і суворим. Він дивився, як коричнева ріка заповнює його улюблений ставок, як листочки дерев стають липкими, а перелякані пташки марно намагаються очистити своє пір’я.
— Тату, це ж чудово! — несміло сказав Всеволод, вибігаючи до нього.
— Чудово? — тихо запитав Велемир, показуючи на сад. — Подивись уважніше, сину. Квіти не можуть пити какао. Їхні ніжні пелюстки загинуть. Птахи не можуть живитися в ставку. А як люди будуть вмиватися? Як вгамують спрагу в спеку? Найсолодший напій не стане життям. Життя дає тільки вода — чиста та прозора.
Тоді Всеволоду стало соромно так, ніби все це липке какао розлилося йому прямо в грудях. Він розплакався і зізнався у всьому. Він знав, що його чекає покарання, але це було не так страшно, як думка про загибель білої лілії в ставку або бджілки, що не зможе знайти квітку.
Велемир подивився на сина — суворо, але з розумінням. Він узяв свою Паличку і зробив невелике коло в повітрі. Коричневий потік на небі почав розчинятися, стаючи світлішим і прозорішим. Запах шоколаду змінився свіжим ароматом дощу. А з неба, на радість усім живим істотам, знову засипали життєдайні, сріблясті краплі води.
З того дня Всеволод ніколи не був розлюченим через напій. Він знав, що найбільша магія — не в тому, щоб перевернути світ догори ногами, а в тому, щоб бачити його справжню красу. А ще він зрозумів, що крапля чистої води коштує більше, ніж тисяча солодких хмар.
