Жив-був у маленькій хатині на околиці села хлопчик на ім’я Любомир. Не мав він уже татуся, а лише кохану маму, яка в останні місяці важко захворіла. Їй було так погано, що вона ледве підводилась з ліжка. А у Любомира не було золота, щоб покликати до неї лікаря.
Тоді хлопчисько наважився на відчайдушний крок. Він згадав, що його тато колись чесно служив у королівському замку. «Може, король згадає батькову службу і допоможе?» — подумав Любомир і попрямував до замку.
Коли Любомир розповів королю про свою біду, той лише похмуро подивився з висоти трону:
— Гаразд. Я дам тобі грошей на найкращого лікаря. Але спочатку ти принесеш мені роги Білого Оленя.
У хлопця похололо на серці. Білий Олень? Це ж легенда! Про нього розповідали лише в казках. Живе він у самих нетрях темного лісу, а його роги володіють чарівною силою. Багато сміливих лицарів вирушало на його пошуки, але всі поверталися ні з чим. Як же зможе звичайний хлопчина, без обладунків і могутнього лука, здолати таку міфічну істоту?
З похиленою головою повертався Любомир додому, коли на шляху зустрів старенького діда з довгою і білою, мов іній, бородою.
— Чого таке сумне личко, сину? — лагідно запитав старець.
Любомир розповів йому про свою розмову з королем.
Дід замислився, а потім мудро примружив очі:
— Еге ж… Сила і зброя тут не допоможуть. Але є один шлях. Щоб отримати роги Білого Оленя, треба перед ним смиренним серцем схилитися і щиро попросити про них.
Не думаючи довго, Любомир вирушив у глибоку гущавину, туди, де, за чутками, бачили Білого Оленя. Знайшовши галявину зі слідами дивних копит, він упав на коліна і звернувся до тиші лісу:
— О, могутній Білий Оленю! Чи чуєш ти мене? Я прошу не для себе. Дай мені свої роги, щоб я врятував свою маму. Вона для мене — весь світ!
Його голос, сповнений любові та туги, лунав серед дерев. Він благав так годину, потім другу… Сльози котилися по його щоках і падали на мох. Ніхто не відповідав.
Коли вже надія почала згасати, раптом повітря затріпотіло. Із тіней старих дубів вийшов він. Білий Олень. Він виглядав як справжнє місячне сяйво. Олень підійшов до хлопчика, глибоко зазирнув йому в очі, немов дивлячись у саме серце. Потім повернувся, з розмаху вдарив своїми пишними рогами об старий дуб. Роги з тихим тріском відділилися і впали перед здивованим Любомиром.
Олень ще на мить затримався, кивнув йому своєю благородною головою, а потім легко зник серед дерев, наче привид.
Любомир, обережно піднявши дивовижний дар, зрозумів найголовніше: не все в цьому світі можна взяти силою чи хитрощами. Найважче й найдорожче часто віддають за щирість, любов і мужність попросити про допомогу.
