У самому серці Чорного лісу, у хиткій хатинці на курячих ніжках, жила відьма на ім’я Ведана. Зовні вона була ідеальною відьмою: кривий ніс, пасма сивого волосся, що звисали з-під конусоподібного капелюха, і навіть бородавка над губами. Та ось біда — характером вона не вийшла.
Ведана обожнювала рожевий колір, пекла смачні булочки з корицею, а замість шепотіння заклять, співала веселі народні пісні. Найбільше ж вона любила допомагати заблукалим у лісі дітям знайти дорогу додому, чим викликала незадоволення у всієї Відьомської Ради.
— Ти — ганьба нашого роду! — шипіли на неї сестри. — Тебе ніхто не боїться! Ніхто не напише про тебе страшної казки!
Ведані було сумно. Вона хотіла бути справжньою відьмою! Тому вона вирішила мати в хаті найголовніший атрибут — великого чорного кота на ім’я Морок. Проблема була в тому, що Ведана мала жахливу алергію на котячу шерсть.
Її життя перетворилося на безперервне «Апч-хіі!». Вона чхала, коли варила зілля (розсипала його по всій хаті), чхала, коли намагалася зловити мітлу (від чого та втікала), і навіть уві сні видавала придушене «кхе-пчху!». Її єдиний друг, водяник Болотяник, лише хитав головою:
— Ведано, годі мучити себе і тварину! Віддай Морока сестрі.
Але Ведана не хотіла цього робити. Без кота вона вже зовсім не буде схожа на відьму! З неї в без того всі сміялися. Уявіть лише: намагається вона на когось накласти закляття, витягає паличку, а натомість — «Апчхі!» — і закляття летить в когось іншого.
Одного дня вона не витримала. З червоними від алергії очима, вона віднесла кота до сестри. Повертаючись додому, Ведана плакала: і від полегшення, і від туги. Тепер у її хатині буде тихо, пусто і… якось не по-відьомські.
Але вдома на порозі її чекав Болотяник із великою дерев’яною діжкою.
— Це тобі, подруго. Новий помічник.
У діжці плавала маленька золота рибка. Вона мовчки відкривала ротика, випускаючи маленькі бульбашки, які, здавалося, складалися в слово: «Приві-і-т!».
Ведана засяяла. Вона більше не чхала! Від рибки не свербіло в носі! А вдома знову була жива душа.
Звісно, Відьомська Рада знову почала бурчати: «Риба! Це ж несерйозно!». Але Ведані було все одно. Вона нарешті зрозуміла: бути справжньою — не означає відповідати чиїмось очікуванням. Справжня відьма (як і справжня людина) — це та, що знаходить свій власний шлях до щастя. Навіть якщо цей шлях веде не через чорного кота, а через золоту рибку у діжці.
А ще кажуть, що вона стала найвідомішою відьмою в усіх казках. Не тому, що лякала, а тому, що вміла сміятися і мала незвичайного помічника. І тепер діти, гуляючи лісом, не боялися її хатини. Вони знали: там живе Ведана, відьма, яка не вміє лякати, але вміє пекти найсмачніші булочки з корицею у всьому лісі.
