Колись-давно жив один бідний селянин. Відчувши, що смерть близька, він покликав своїх синів — старшого Петра й молодшого Яна. «Сини мої, — сказав він. — Все моє багатство я залишаю вам. Тобі, Петре, — нашу хата з городом. Тобі ж, Яне, — мого вірний кіня Ворона. Більше в мене нічого немає».
Петро залишився задоволений. А Ян аж розлютився від розчарування. Дім дістався братові, а йому — старий кінь! «Що я з ним буду робити? — думав він з обуренням. — Себе ледве прогодувати можу, а тепер ще й коню їжу шукай! Піду, продам на ярмарку, хоч трохи срібла виручу».
Так Ян і зробив. Взявши за повіддя старого, але все ще сильного коня, він вирушив у далеку дорогу. Кінь йшов повільно, і Ян ще більше сердився на свою долю.
Коли вони проходили через густий ліс, раптом почувся розпачливий крик жінки. На галявині вони побачили перекинуту карету. Біля неї, з розпатланим волоссям і зім’ятою сукнею, сиділа молода дівчина, обхопивши поранену ногу.
— Добродію, — звернулася вона до Яна. — Мої коні злякалися й втекли, слуги пішли їх шукати. Я не можу рушити з місця.
Ян, забувши про продаж коня, кинувся на допомогу. Він оглянув дівчину і стало зрозуміло, що вона сильно поранена. Тоді він подивився на свого Ворона. Старий кінь, ніби розуміючи, тихо підійшов. Обережно, Ян посадив дівчину на його спину.
Дорога була довгою. За цей час вони багато розмовляли. Дівчина виявилася принцесою Оленою, яка намагалася втекти від шлюбу з немилим чоловіком. Ян розповів їй про свого батька, про спадщину та про свою злість на старого коня.
Коли вони нарешті дісталися королівського замку, там вже оплакували зниклу спадкоємицю. Король, побачивши доньку живою, заплакав від щастя. А почувши, як звичайний селянин врятував її завдяки своєму коню, він сказав: «Ти врятував мій найцінніший скарб. Проси що хочеш!»
Ян поглянув на Олену, яка усміхнулася йому, а потім на свого вірного Ворона.
— У мене вже все є, ваша величність. Якщо дозволите, я б хотів лише залишитися тут і доглядати за своїм конем, який мені все це дав.
Король все зрозумів. Незабаром у королівстві відгуляли весілля. А в новому принцеві ніхто не міг впізнати того розчарованого хлопця з дороги. Тепер він мав конюшні, повні благородних скакунів, але його улюбленим місцем залишався затишний куток біля стійла старого Ворона. Бо він зрозумів найголовніше: справжню цінність спадщини визначають не гроші, а та любов і вірність, які в неї вкладені. Іноді найбільший скарб — це не замок, а старий кінь, який може привести тебе до справжнього щастя.