Пес Бадді обожнював літо. Це був час довгих прогулянок у парку, кидання палички допізна та ніжних пестощів від свого найкращого друга — хлопчика на ім’я Максим. Усі літо Максим був завжди поруч.
Але от із приходом вересня щось змінилося. На вулиці стало холодно й рано темнішало. А головне — Максим зникав на довгі години. Коли він повертався, то казав лише одне: «Вибач, Бадді, завдання. Не можу зараз». Пес чекав біля дверей, але Максим лише швидко гладив його по голові, йшов до своєї кімнати та занурювався в книги чи у свій телефон.
Бадді не розумів слова «школа». Він розумів лише одне: його світ, повний уваги та веселощів, закінчився. Він почувався покинутим. Спочатку він сумував біля дверей, потім — на своєму невеликому диванчику, а згодом взагалі перестав виходити навіть їсти. Його веселі очі згасли.
Максим помітив це. Його улюблений пес, який завжди зустрічав його радісним гавкотом, тепер мовчки лежав, повернувшись до стіни.
— Мамо, з Бадді щось не так! — з тривогою сказав хлопчик.
— Завтра поїдемо до ветеренара, — відповіла мама.
Ветеринарка, пані Аліна, уважно оглянула Бадді: послухала серце, перевірила очі.
— Фізично він здоровий, Максиме, — сказала вона. — Але його душа хвора. Він у глибокій печалі. Йому бракує тебе.
Після цих слів хлопець зніяковів. «Йому бракує тебе». Максим почав згадувати свої дні: школа, потім домашнє завдання, а потім… година-дві соціальних мереж або відеоігор, поки Бадді сумно спостерігав на нього з кутка. Йому стало соромно. Він присвячував увагу віртуальному світові, коли поруч страждав живий друг, який любить його безумовно.
Того ж дня Максим склав собі новий розпорядок дня. «Спочатку — Бадді», — вирішив він. Прийшовши зі школи, він швидко зробив завдання, відкладав телефон у сторону і голосно промовив:
— Ну що, Бадді, ходімо? Нам треба обговорити твої справи!
Відтоді вони щодня виходили на подвір’я, навіть якщо йшов дрібний дощик. Кидали м’ячик, бігали, а потім просто сиділи на лавочці, Максим розповідав про школу (Бадді слухав дуже уважно і хитав головою). Хлопчик навіть почав виконувати уроки на підлозі біля Бадді, щоб пес відчував його присутність.
Зміни не змусили себе чекати. У Бадді знову з’явився блиск в очах, апетит і бажання гризти татові тапки. Він знову був щасливим.
Максим зробив важливий висновок: друзі — не лише для ігор у вільний час. Вони потребують нашої уваги щодня, особливо ті, хто не може сказати словами: «Мені сумно без тебе». А ще він зрозумів, що іноді кращі ліки від втоми після школи — це не екран, а гра з тим, хто чекав на тебе цілий день, безумовно люблячи тебе і вважаючи, що ти — найкраща людина на світі.