Христинка обожнювала школу. Ще в серпні вона з гордістю розкладала в новому портфелі чистенькі зошити та гострі олівці. Вона любила процес навчання: шурхіт сторінок, розв’язання завдань, задоволення від знайденої відповіді. Але одного дня на уроці української мови сталося незрозуміле.
Пані вчителька Олена дала творче завдання: «Опишіть свої найяскравіші літні спогади». Клас зашумів: хтось одразу почав писати про море, хтось — про табір, хтось — про село. Лише Христинка сиділа нерухомо, дивлячись у вікно на осіннє небо. Вона навіть не відкрила зошит.
— Христинко, що трапилося? — лагідно запитала вчителька.
— Я… я не знаю, про що писати, — прошепотіла дівчинка.
Пані Олена допомогла їй розпочати, але коли прийшов час читати твори вголос, Христинка знову заклякла. Вчителька, здивована такою поведінкою зразкової учениці, взяла її зошит. І почала читати.
Твір був захопливим. Христинка детально описувала, як їздила з татом-далекобійником через усі країни аж до самої Іспанії. Як дивилася на безкрайній океан, як спілкувалася з місцевими дітьми, як смакувала незвичайні страви. У класі стояла тиша.
— Христинко… — обережно промовила пані Олена. — Це була справжня подорож?
— Так, — твердо відповіла дівчинка, не підводячи очі. — Ми були там. На вантажівці.
— Це неправда! — раптом почувся голос з задньої парти. Це був Андрій, сусід Христинки. — Вона все літо була тут! Я бачив її щодня на майданчику!
По обличчю Христинка, червоному від напруги, покотилися сльози. Вона не витримала і вибігла з класу.
Правда виявилася простою і звичайною. Тато Христинки справді був далекобійником, але возив вантажі сам, без своєї доньки. Грошей на далекі подорожі в сім’ї не було. Все літо дівчинка провела вдома: читала книжки, допомагала мамі, грала у дворі. А почувши розповіді однокласників про море та гори, їй стало так соромно за свою «нудну» реальність, що вона створила іншу — яскраву та захопливу.
Пані Олена знайшла Христинку на сходах. Вона не лаяла її, а сіла поруч.
— Знаєш, — тихо сказала вчителька, — існує два види подорожей: ті, що в ногах, і ті, що в голові. Ти маєш чудову уяву. Але найкращі історії народжуються тоді, коли ми не боїмося бути чесними.
Наступного дня Христинка написала новий твір. Вона вже не писала про Іспанію. Вона розповідала про те, як вони разом з татом на мапі будували маршрут його поїздок, як за описом країн у книжках вона уявляла собі різні країни, і як вони з мамою готували «страви з усього світу» за рецептами з інтернету. Дівчинка написала про своє найбільше бажання: коли вона виросте, вона обов’язково об’їде весь світ — той, що живе в книжках і її уяві.
Коли вона дочитала, клас зааплодував. Не за вигадку, а за щирість і за красиву мрію. І Христинка зрозуміла: іноді найцікавіша подорож починається не з квитка на літак, а зі сміливості розповісти про те, що у тебе в серці. А справжнє багатство — це не закордонні подорожі, а уява, яка може побувати всюди.
