В одному місті блукав маленький песик. Він був породи мопс — такий малий, пухкенький, з коротенькими лапками, кремезним тільцем, короткою мордочкою і великими круглими очима. У нього не було навіть імені, бо він нікому не належав. І ніхто його не хотів. Він блукав містом сам-один.
Частенько в нього бурчало в животику, бо не мав і своєї мисочки, куди б хтось поклав йому їсти. Тому він часто ходив до людей, щоб щось малесеньке випросити.
Якось саме пішов дощик, а мопсик не мав куди сховатися. Йому стало холодно. Побачивши одну гарно вдягнену пані в капелюсі, він побіг до неї. Вона його навіть не помітила. Тільки коли вона стояла біля дверей свого дому, помітила на землі згорнуту мокру тваринку.
— Хто ти такий? — спитала вона, зморщивши носа. Обережно торкнулася песика пальцем, але одразу відсмикнула руку. — Фу, ти мокрий і брудний.
Песик радісно завиляв хвостиком. Він думав, що пані буде з ним гратися, нагодує його і, може, залишить там, де на нього не капатиме холодний дощ. Але він помилявся.
— Ану, марш звідси, я тебе не хочу. Ти некрасивий. У тебе очі витрішкуваті, як у мушки, тілечко кругле, як у пухкого сніговика, і ще, мабуть, ти вночі хропеш. Валі відси!
Песик опустив вушка й побіг геть. А біля сусіднього будинку саме стояла Матуся з дівчинкою Марійкою. Вони почули, як пані бурчить, а тоді побачили маленького песика мопсика, як він мчить до них.
— Ой, цуценя! — вигукнула маленька Марійка й пригорнула його до себе. — Напевно, він трошки брудний.
— Але ж він гарний. Бідолашний, мабуть, у нього немає господаря, — сказала Матуся.
Песик подивився на неї, нахиливши голівку набік. Вона справді казала, що він гарний? Адже та пані раніше казала, що він негарний.
— Ти зовсім не негарний, — все ще говорила Марійка песику, ніби знала, про що він думає. — Та пані описувала саму себе. Вона справді витріщила очі, наче стара ропуха. А ще вночі точно хропе.
— Але, Марійко, так про людей говорити не можна, — зауважила Матуся.
— Але ж я права. У садочку нам вихователька казала, що не можна судити інших за зовнішністю. А ще та пані збрехала. Той песик чудовий. Ми залишимо його собі? Залишимо?
— Якщо не знайдеться його господар, то він може лишитися в нас, — вирішила Матуся.
— Ура! І звати його буде Жерчик!
Отак і сталося, що маленький мопсик отримав власну мисочку, смачну їжу та свою постільку. Він жив собі затишно й тепло, спав зі своїми людьми в ліжку і вже ніколи не чув, що він негарний. Нарешті він знайшов людей, які полюбили його таким, яким він є.
