У давні-прадавні часи правив у своєму королівстві молодий король Славомир. Люди любили його за мудрість та справедливість, але сам король носив у серці тиху тугу: ні з одною принцесою чи королівною не знаходив він того тепла та розуміння, яких прагнула його душа.
Та доля підготувала для нього інше випробування. Закликав на допомогу воїнів сусідній король і з великим військом рушив на землі Славомира. Не маючи права зрадити своє королівство, король взяв меч, сів на коня і на чолі дружини вирушив у бій.
Битва була жорстокою та довгою. Славомир бився ввідважно, надихаючи своїх воїнів, і вони здобули перемогу. Але в останню мить ворожий спис глибоко встромився королю в плече. Рана була страшною, і життя Славомира повільно витікало крізь неї.
До рідного замку було далеко, тож вирішили воїни знайти притулок у найближчому селі. Вони підійшли до першої ж хатини біля лісу і, не маючи надії, постукали. Двері відчинила дівчина з блакитними, як небо, очима. Звали її Катерина. Вона не злякалася виду крові, а лише кивнула:
— Несіть його всередину. Швидше.
Хатина була наповнена запахом сушених трав, що звисали зі стелі пучками. Катерина була знахаркою — вона знала таємниці лісу й могла вилікувати майже усе.
— Покладіть його на ліжко й залиште нас, — сказала вона твердо. Воїни, бачачи смертельну блідість обличчя свого короля, послухалися.
Король лежав у гарячці на межі життя і смерті. Катерина ж не гаяла часу. Вона дістала з полиці невелику рослину з широкими листям й обережно залила її окропом. Кімнату наповнив дивний, терпкуватий, але приємний запах — запах землі, трави та життя. Настоянкою з цієї рослини вона промивала глибокі рани короля, а розм’якшене листя прикладала до них як чарівну пов’язку.
Минали тижні. Славомир то впадав у забуття, то прокидався, і кожного разу бачив перед собою лагідне обличчя дівчини, що нахилялася над ним, і відчував той самий цілющий запах, який став для нього запахом порятунку та надії.
За місяць рани затягнулися міцними рубцями. Тіло було зцілене, але дух короля ще блукав у темряві, і він лишався слабким. Воїни почали непокоїтися.
— Не хвилюйтеся, — заспокоювала їх Катерина, коли вони готувалися повернути короля до замку — Вже через місяць він знову буде їздити верхи та правитиме королівством. Просто повірте.
Вона не помилилася. Рівно через місяць у королівських покоях Славомир раптом повністю прийшов до тями.
— Що сталося? Де я? — запитав він.
Йому розповіли про жороку битву, про поранення й про дівчину-знахарку з села біля лісу.
— Я пам’ятаю, — перервав їх король, і в його очах засвітилася іскра. — Я пам’ятаю лише два образи: лагідне обличчя, що схилялося наді мною, і неперевершений запах трави… запах життя.
Не гаючи ані дня, король Славомир, ще не повністю здоровий, але сповнений нової сили, сів на коня й помчав у знайоме село. Катерина, ніби відчуваючи його прихід, чекала біля своєї хатини.
— Вітаю, пане королю, — промовила вона його з легким посміхом.
— Вітаю, рятівнице моя, — відповів Славомир, злазячи з коня. — Я приїхав не лише подякувати. Я приїхав дізнатися: що за чудова рослина повернула мене з краю пітьми?
Катерина повела його на галявину біля лісу, нагнулася й показала непомітну рослину біля стежки. Її міцні листки, немов маленькі щити, сміливо тягнулися назустріч сонцю та вітру.
— Ось вона — мій головний помічник.
Король уважно розглянув невигадливу травинку. В його душі щось перевернулося. Він побачив у ній не просто ліки, а символ свого шляху.
— Вона зцілила мої найглибші рани, дала мені силу продовжити шлях… Нехай же відтепер вона називається Подорожником, — урочисто промовив він. — Бо вона допомагає всім, хто в дорозі, хто поранений і далеко від дому.
Катерина всміхнулася, і з того дня рослина назавжди отримала своє ім’я, даючи зцілення кожному, хто до неї звертався.
А що ж король і знахарка? Фізичні рани Славомира загоїв Подорожник. Але залишалася ще одна — рана самотності в серці, яку ніяка травинка вилікувати не вміла. Цю рану зцілили лагідні руки та щире серце Катерини, яка незабаром стала його королевою. І правили вони довго та щасливо, завжди пам’ятаючи, що справжнє зцілення приходить не лише з лісами, а й з любов’ю та добротою.
