Про дівчинку, яка не хотіла прибирати за собою 

Жила-була дівчинка на ім’я Стела. Вона мешкала з мамою й татом у гарній квартирі на околиці міста. Щоправда, квартира була не такою вже й гарною. Річ у тім, що Стела мала одну не надто приємну рису — вона зовсім не любила прибирати за собою. Ба більше, дівчинка була страшенно неохайною.

Спочатку це здавалося не таким уже й страшним. Забрати зі столу тарілку чи витерти забруднену скатертину — дрібниці. Але з кожним днем ставало гірше. Мама щодня підбирала з підлоги обгортки від печива.

Тато постійно знаходив Стелині брудні шкарпетки — дівчинка знімала їх там, де їй заманеться, і просто залишала лежати. Так само по всій квартирі валялися папірці, олівці, іграшки, одяг і навіть залишки їжі.

Зрештою батьки так втомилися від безкінечного прибирання, що вирішили замикати Стелу в її кімнаті, приносячи туди їжу та все необхідне. Вони сподівалися, що коли в кімнаті вже зовсім не буде де ступити, Стела нарешті візьметься за прибирання. Та де там!

Першою зрозуміла, що Стелина неохайність — це вже не просто пустощі, мама. Якраз того дня вона несла Стелі на обід суп. Відчинивши двері до кімнати, мама переступила через купу плюшевих іграшок, стрибком перескочила розкидане лего, обережно протиснулася між ляльками й лише біля столика помітила купу зім’ятих папірців. Відступати вже не було куди. Коли вона ступила на папірець, нога підслизнулася — під ним виявилися ще й розкидані машинки. Мама впала, розлила суп і добряче вдарилася об пластикового динозавра.

— Тату, це вже не нормально. У її кімнаті гірше, ніж на смітнику, — сказала мама, перевдягаючись у чистий одяг.

— Ти маєш рацію, з нею треба поговорити, — погодився тато. — А звідки в тебе той синець?

— Мене вкусив динозавр, тату. Іди вже, бо боюся, що нам доведеться звертатися до спеціаліста.

— Може, все не так страшно, — засміявся тато й попрямував до Стели.

Коли він зайшов до кімнати, дівчинки ніде не було видно.

— Стело? Ти тут?

— Ага, я тут. Я граюся з пластиліном, — озвався голос з-під купи сміття й іграшок десь ліворуч.

— Стело, тут треба прибрати. І ти маєш нам у цьому допомогти, — сказав тато.

— Гаразд, — озвалася Стела.

Татусь здивувався, що все вийшло так легко. Та радів він недовго. Стела просто перекинула безлад з одного кута в інший, проклала вузенькі стежки від дверей до столика і до ліжка, тож тепер кімната виглядала, мов між високими сніговими заметами. Тільки то був не сніг, а купи сміття, залишків їжі, одягу та іграшок.

Батьки вирішили порадитися з фахівцем. У місті про генерала Порядника ходила дуже добра слава. Після війни він якийсь час продавав засоби для чищення, а згодом почав спеціалізуватися на неохайних дітях і навчати їх порядку.

Генерал Порядник приїхав рано-вранці й одразу кинувся до дверей Стелиної кімнати. Батьки намагалися його зупинити, казали, що Стелочка ще спить. Та генерал не став зволікати — вибив двері й загримів на весь дім:

— Вставай! Прибираємо! Сміття — до кошика! Іграшки — на полицю! Одяг — до шафи! Хутко-хутко-хутко!

Стела так здивувалася, що мовчки вискочила з ліжка й почала розгрібати безлад.

— Зуби почистити! Вдягнутися! Причесатися! — сипав генерал новими командами. — Сміття — схопити й до смітника!

Батьки з роззявленими ротами дивилися, як Стела прибирає, біжить викидати сміття і навіть переодягається. Зазвичай вона цілими днями ходила в піжамі.

— Похапцем! — нарешті після обіду гримнув генерал Порядник і відпустив дівчинку до її кімнати.

Батьки не знали, як дякувати: генерал Порядник зробив неможливе. Він навчив їхню доньку прибирати. Стелина кімната сяяла чистотою, мов новенька.

— Прибирати треба з порядком і дисципліною, — поважно мовив генерал, залишив батькам кілька чистячих засобів на кухні й рушив до наступної неслухняної дитини.

Та щойно за генералом зачинилися двері, Стела з криком здерла з себе одяг і розкидала його по підлозі. Вона розлючено скидала іграшки з полиць, витягла з шафи одяг і старанно його пом’яла, а наостанок висипала на все це землю з вазона. Забруднена з ніг до голови, Стела залізла в ліжко й замастила ковдри.

Батькам залишилися лише сльози. Їхня Стела — непоправна. А вони ж уже повірили, що генерал Порядник її виправив. Наступного року дівчинка мала йти до школи. Невже такого бешкетника можна пускати до людей?

Одного дня дідусь із бабусею приїхали в гості — привітати Стелу з днем народження.

— Де ж моя люба онучка? — защебетала бабуся й кинулася до Стелиної кімнати.

Їй довелося добряче постаратися, щоб узагалі вміститися всередині. Безлад уже сягав їй аж до шиї. Поки бабуся борсалася серед сміття й намагалася знайти Стелу, дідусь вирішив підійти до справи інакше.

— Знаєш, я колись працював сміттярем, — сказав він. — Зателефоную колишнім колегам, нехай приженуть контейнер. Інакше ми, мабуть, Стелу тут ніколи не знайдемо.

Невдовзі перед будинком уже стояв великий контейнер, а дідусь із бабусею за допомогою снігової лопати викидали туди цілі гори безладу. Тим часом батьки повернулися з покупок. Вони намагалися пояснити бабусі й дідусю, що вся ця праця марна, бо Стела вже наступного дня знову наробить у кімнаті такого самого безладу. Та бабуся з дідусем не дали себе відмовити й продовжували прибирати.

Увечері кімната Стели знову була чистенька, мов нова. Та раптом усі схаменулися: а де ж сама Стела? Кімнату прибрали до останнього папірця, але дівчинки ніде не було видно.

Втім, ніхто вже не мав сили надто перейматися. Цілий день прибирання так усіх виснажив, що родина просто з’їла солодощі, які привезли дідусь із бабусею, та й розійшлася спати.

А куди ж поділася Стела?

Матуся вважала, що Стела загадково зникла. Татусь був переконаний, що вона втекла з дому під час прибирання, аби тільки не довелося наводити лад. Бабуся ж серйозно вірила, що той страшенний безлад просто взяв і з’їв Стелу. А дідусь? Дідусь лише посміхався й розповідав усім кумедні історії з тих часів, коли сам працював сміттярем.

Насправді ж Стелу ненароком винесли разом зі сміттям, загорнувши її у купу старих папірців, обгорток і ганчір’я, та викинули до контейнера. Сміттяреми відвезли контейнер на звалище — і там Стелі так сподобалося, що вона навіть не захотіла повертатися додому.

Відтоді Стела живе серед сміття, допомагає сміттярам висипати баки й щиро радіє, що тепер їй уже ніколи не доводиться прибирати.