Жив-був один різьбяр. Звали його Дмитро, і він виготовляв ляльки. Він був самотній і дуже мріяв мати сина. Одного дня йому вдалося вирізати дуже гарного дерев’яного хлопчика. Він назвав ляльку Піноккіо.
„Якби тільки Піноккіо був живим, а не дерев’яним,” зітхнув Дмитро і молився до зоряного неба. Він вірив, що на нього світить його щаслива зірка.
Вночі, коли Дмитро спав, зірка зійшла з неба і перетворилася на фею.
„Виконаю твоє бажання, Дмитро,” прошепотіла фея і махнула чарівною паличкою. У ту мить Піноккіо ожив.
„Я живий! Як звичайний хлопчик!” радів Піноккіо.
„Так, але ти мусиш бути чесним, щирим і відважним. Розрізняти зло від добра і приносити Дмитро радість.
„Але як я пізнаю, що добре, а що погано?” питав Піноккіо.
„Ти мусиш приймати рішення розумно,” повчала його фея і зникла.
Коли вранці Дмитро прокинувся, він відчув величезну радість, що нарешті має сина. Він зовсім не міг повірити, яке щастя йому випало. Піноккіо йому допомагав, але за кілька днів йому захотілося піти до школи.
«Татусю,» казав Піноккіо, «я б теж хотів ходити до школи, як звичайні діти.»
І так Дмитро за заощаджені гроші купив шкільні речі й книжки. Піноккіо взяв речі, подякував і вирушив у дорогу до школи.
Йдучи так, він почув веселу музику. Оскільки був допитливий, він збочив зі шляху, щоб подивитися, звідки вона лунає. Неподалік від дороги стояв цирк. Піноккіо захотілося зазирнути всередину, і він одразу запитав, як би туди потрапити.
«Треба купити квиток,» сказав йому чоловік із цирку.
„Та в мене ж їх немає. Тільки шкільні книжки.
І так Піноккіо обміняв книжки на квиток до цирку. На сцені якраз показували виставу дерев’яні ляльки. Піноккіо побачив, що вони схожі на нього, і приєднався до них. Власник цирку, коли побачив ляльку, яка рухається сама, подумав, що така лялька йому в цирку стане в пригоді. Він схопив Піноккіо і замкнув його в клітці. Піноккіо пояснював йому, що не може там залишитися, що мусить іти до школи. Він був лише цікавий виставою, але тепер уже шкодує. Вчинив неправильно.
„Ах, хлопчику, хлопчику. Ось тобі назад книжки, гроші, а тепер іди.
Випустив Піноккіо з клітки. Піноккіо взяв книжки, подякував і поспішив до школи. Тепер він уже знав, яку помилку зробив, і пообіцяв собі, що наступного разу поводитиметься як слід.
Незабаром йому дорогу перетнула хитра лисиця.
„Куди йдеш, хлопчику?
„До школи.
„Навіщо школа? Покажу тобі одне казкове місце, де тобі сподобається.
І Піноккіо зійшов з дороги і дозволив лисиці відвести себе до лісу. Але який же то був чудовий ліс. Лисиця не обманювала. Скрізь були солодощі та ласощі, іграшки і багато дітей, великих, як він сам. Скільки буде друзів для забав, подумав він із захопленням. Та через деякий час, поки він там грався, помітив, що щось тисне йому голову. Він обмацав свою голову і відчув, що його вуха виросли і покрилися шерстю! Подивився у дзеркало. Адже в нього виросли ослячі вуха! І хвіст! Ліс був зачарований, він знову не розпізнав, що є правильним, і повірив лисиці. Швидко кинувся тікати, що духу стало.
Коли нарешті вибрався з зачарованого лісу, вуха й хвіст у нього зникли. Але як Піноккіо втікав, то й не дивився, куди біжить. Зупинився аж на березі. Там уже починалося море. Раптом позаду почув голоси й кроки. Це мене напевно женеться лисиця з зачарованого лісу, подумав собі й швидко стрибнув у воду.
Піноккіо плив і думав, як йому з цієї халепи вибратися. Тут перед ним з’явився кит, розкрив свою величезну пащу й проковтнув цілісінького Піноккіо. Піноккіо потрапив аж до його черева, де сумно сидів якийсь чоловік.
„Татусю? Це ти?” вигукнув Піноккіо з радістю, коли впізнав Дмитро, і кинувся йому в обійми.
„Мій Піноккіо! Як же я тебе шукав. Де ти був?
„Коли я йшов вранці до школи, на мене напали розбійники і потягли геть. Я не зміг від них захиститися,” почав брехати Піноккіо, але тільки-но він це вимовив, його ніс підріс. „А коли вони дізналися, що я лише дерев’яна лялька, кинули мене в море,” продовжував Піноккіо, але його ніс все довшав і довшав.
„Справді?” запитав Дмитро.
„Так,” збрехав Піноккіо, але ніс у нього знову виріс так, що вже ледве поміщався в китовому череві.
І в ту мить Піноккіо засоромився. Брехати не можна, зрозумів він. І тому, хоч йому було дуже соромно за всі ті помилки, що він наробив, зізнався Дмитро , як усе було насправді. Щойно він зізнався, ніс у нього знову зменшився до первісного розміру. Дмитро натомість розповів йому, як вирушив його шукати. Коли не знайшов його ніде на суші, випливв на плоті в море. Але кит його проковтнув.
Поки вони обидва все це обговорювали, кит втомився і заснув. А оскільки він хропів з відкритою пащею, Дмитро і Піноккіо змогли легко втекти з кита. Обидва повернулися додому і раділи, що все так добре закінчилося.
Увечері в їхньому домі з’явилася фея. Вона запитала Піноккіо, як у нього справи. Піноккіо зізнався, що не вмів розрізняти добре від поганого. Він уже злякався, що фея перетворить його назад на ляльку, але фея лише усміхнулася.
«Принаймні тепер ти знаєш, що є правильним.» Ти був відважний і щирий. Нарешті ти зрозумів, що брехати не слід. Розрізняти добро і зло ми вчимося все життя. Тому навчися на своїх помилках і стань справжнім хлопчиком.
Фея махнула паличкою, і Піноккіо перетворився на справжнього хлопчика. Відтоді він уже знав, що не можна кожному одразу довіряти, що треба слухатися Дмитро і ніколи не брехати. І так жили разом Дмитро зі своїм Піноккіо щасливо й задоволено.
