Жила-була принцеса, звали її Софія, і вона так любила прикрашатись, щоб усім подобатися. У неї були красиві сукні, гарні сережки, блискуча корона, але найцінніше з усього — це різнокольорові намистини, які вона носила на шиї.
Одного ранку Софія бавилася у саду, і шнурочок із намистинами порвався. Вона помітила це тільки під час обіду і розплакалася. Це були її найулюбленіші намистини, які колись купила їй матуся-королева.
Король одразу послав слуг, щоб вони знайшли намистини й принесли їх. Але жоден із них не знайшов ні однієї. Невдовзі слуги навіть утекли з саду.
— А чому ви не шукаєте намистини?! — сердито спитав король.
— Ми б із задоволенням, ваша Величносте, — мовили слуги, — але там з’явився якийсь кріт і прогнав нас.
— Як це вас міг прогнати маленький кріт? — здивувався король.
— Він не такий уже й маленький. А ще сердитий. Кидав у нас землю. І ще сказав, що якщо будемо його далі турбувати та тупотіти над його головою, то він нас покусає, — розповідав садівник.
Король послав садівника, щоб той прогнав крота й знайшов намисто. Та садівник теж невдовзі повернувся.
— Пане королю, я бачив одну синю намистину. Кріт ніс її у свою нору. Коли я хотів його зупинити, він показав зуби й перегриз мені граблі, — схлипував переляканий садівник і показував поламані навпіл граблі.
— Оце так порядок, — бурчав король. — Хіба кроти вміють перегризати граблі?
— Мабуть, він чарівний, ваша Величносте, — мовив садівник.
Король хитав головою й потирав підборіддя у задумі, ледь не висмикуючи бороду. А тоді йому спала на думку ідея:
— Оголосіть, що ми шукаємо когось, хто позбавить нас цього крота. Має бути сильний, розумний і добре бачити, щоб знайти всі намистини.
Королівське повідомлення розлетілося по всіх куточках королівства. Невдовзі приїхали аж троє юнаків, які дуже пишалися своїм чудовим зором і рішучістю перемогти крота.
— Чудово, одразу троє гарних молодців! — зрадів король. — Ну що ж, марш у садок, оточуйте крота й беріться за нього!
— Та де там, — почали хитати головами хлопці, і кожен із них, перебиваючи один одного, повторював: — Я ні з ким не буду ділитися перемогою!
— Тоді підете по одному. Ось, наприклад, ти, — показав король. — Підеш перший. Як тебе звуть?
Юнак відкусив моркву й каже:
— Я Гострозір із Морквянського острова. Я заманю вашого крота на моркву, обступлю його й так затопчу в кротовину, що він вирине на іншому боці земної кулі.
Гострозір подався до саду, але коли довго не повертався, за ним послали слуг. Ті знайшли його закопаним у кротовині аж по шию, а з носа стирчала морквина. Це кріт таке з ним утнув.
— Отже, ти, — сказав король і показав на другого хлопця зі скельцем у руці.
— Я — Яромир, володар землі за морем. Там ми робимо ось такі чарівні збільшувальні скельця. Це справжня магія. З ними я побачу на землі кожну маленьку намистину так, ніби це величезна куля. Але погляньте, пане королю.
— Гарно, — сказав король, коли розглянув скельце. — У нас це називають окуляри. Тож бажаю тобі удачі, Яромире.
Яромир довго не повертався, тож король послав слуг його шукати. Слуги знайшли Яромира закопаного в кротовині — тільки голова стирчала, а скельце він засунув у рот. От же й дав йому кріт жару!
— А тепер твоя черга, хлопче. Розкажи мені, як тебе звати, — звернувся король до останнього юнака, який увесь час лише посміхався.
— Я Мирослав. І все вирішую мирно та по-доброму. Цього крота достатньо обійняти й показати йому нашу любов, — відповів Мирослав.
З цими словами Мирослав пішов у сад. Коли він не повернувся навіть до вечері, король послав слуг, щоб відкопали його з кротовини. Та як же здивувалися слуги, коли побачили, що кротовина порожня! Мирослав насправді був закопаний трохи далі в ґрунті, ще з опухлим носом, бо кріт його туди вкусив. Очевидно, кріт гарячі обійми не оцінив.
Король був у розпачі, але не так, як принцеса Софія. Вона зовсім засмучена пішла до саду, сіла й сумно заспівала:
— Намистини, мої намистини,
покотилися у далечінь.
Хто мені їх допоможе знайти,
за того заміж піду я.
Раптом біля її ніжок з’явилася жменька загублених намистин. А ще більше появлялося, коли кріт носив їх по саду. Принцеса зібрала намистини, нанизала на шнурочок і обережно наділа на шию.
— Що пообіцяла — те й виконаю, любий кротику, — сказала Софія. Наступного дня вона оголосила, що відбудеться велике весілля.
— Ти не можеш виходити заміж за крота! — сердито вигукнув король.
— Він приніс мені намистини, а я дала своє слово. Слово тримати треба, — відважно відповіла принцеса.
У день весілля Софія, в розкішній сукні, стояла біля вівтаря, тримаючи крота за лапки. Щойно вона поцілувала його в носик, крота огорнула іскриста мла, і перед нею постав гарний молодий принц.
— Дякую тобі, Софійко, що визволила мене з лихого закляття. Я — принц Карл. Мене зачарувала зла чаклунка, і лише поцілунок справжньої любові міг мене звільнити, — сказав він.
Софійка раділа, що поруч такий гарний і добрий чоловік. Вони стали королем і королевою, і жили довго та щасливо. Відтоді Карла іноді називали королем Кротом — та це йому зовсім не заважало, бо він був мудрим і добрим правителем, а Софійка завжди залишалася поруч.
А тут, за тихими ворітцями,
Казка тихенько прощається з вами.
Вона пахне, мов квітка в росі,
І шепоче: «Час спати усім».
