Чи знаєте ви Арктику? Це величезне крижане царство на самій верхівці нашої планети. Там завжди зима, сяють полярні сяйва і живуть найбільші пухнасті мешканці — білі ведмеді. Найбільшим мрійником серед них був ведмідь на ім’я Бубо.
Одного разу, граючись у снігу, він знайшов яскравий журнал, залишений науковою експедицією. На його сторінках Бубо побачив справжнє диво: блакитне море, золоті пляжі, люди зі смішними окулярами, що засмагають. І великий надпис: «Відпочинок ALL INCLUSIVE! Італія! Сонце! Пригоди!»
У Бубо перехопило подих від захоплення. Він одразу ж вирішив: він їде у відпустку! Його друзі намагалися відмовити:
— Бубо, ти ж полярний ведмідь! Там же СПЕКА! Ти розтанеш, як снігова баба!
— А море? — запитували інші. — Воно ж солоне, а ти ж звик до прісної води!
Але Бубо був непохитний. Він мріяв про те, щоб полежати на теплому піску, спробувати «пляжний волейбол» (він уявляв його як гру з великою сніжкою) і купити стильний купальник. Щодо розміру… ну, він трохи занепокоївся, глянувши на свій пишний живіт. «На місці щось придумаю!»
Він подзвонив у турагенцію (це було непросто зробити лапами, але він впорався) і забронював тур. Дівчина, що тримала слухавку, почувши, що клієнт їде з Арктики, подумала, що це жарт. «Мабуть, якийсь екстремал», — вирішила вона.
І ось Бубо вирушив у далеку дорогу. Поки він їхав через Скандинавію, все було чудово — навіть холоднувато. Але чим далі на південь, тим страшніше ставало сонце. Воно пекло немов величезна гаряча лампочка! Його густа біла шуба, призначена для −50 °C, стала надто важкою за +30 °C. Він пітнів, важко дихав і мріяв тільки про те, щоб стрибнути в море.
Але коли він нарешті дістався Італії, його чекало розчарування за розчаруванням. Море було теплим, як суп, а не прохолодним, як арктичний океан. Пісок був таким гарячим, що Бубо аж підстрибував від несподіванки. Човен, у який він спробував сісти, ледь не перекинувся, і капітан дуже емоційно кричав щось італійською. Купальників його розміру (XXXL Ведмежий) не було у жодному магазині, тому Бубо ходив у своєму природному «вбранні», чим лякав туристів. Ліжко в готелі було таким маленьким, що він спав на балконі, розкинувшись, як великий білий килим.
Не обійшлося і без стрессу. Дівчина на рецепції, побачивши двохметрового білого ведмедя, що намагався отримати ключ від номера, тихо сказала: «Мама мія…» і плавно опустилася на підлогу.
На третій день Бубо зрозумів. Це не його світ. Йому було нудно без крижаних пустель, без звичного морозного повітря, без риби на обід. Він сумував за своїми друзями та сніговими заметілями.
Тож він обміняв свій квиток на перший вранішній автобус на північ. Повернувшись додому, він з полегшенням занурився в крижану воду і з’їв цілу гору свіжої риби.
Коли друзі оточили його з питаннями, Бубо хитро примружив око.
— О, це було НЕЗАБУТНЬО! — промовив він, розвалюючись на своєму улюбленому айсбергу. — Сонце гріє цілих дванадцять годин на день! Море таке м’яке… Люди такі гучні та веселі! Вам, друзі, обов’язково треба спробувати!
Ведмеді слухали з цікавістю, захоплено хитаючи головами. Вони ніколи не дізнаються, що найкраща відпустка для білого ведмедя — це залишатися вдома, у своїй холодній, сніжній, неймовірно рідній Арктиці. А Бубо був щасливий. Адже тепер у нього була чудова історія, якою можна хвалитися цілих… ну, поки не з’явиться інший журнал з рекламою відпочинку на Гаваях.
