Жив-був у своєму королівстві король на ім’я Антоній. Він дуже любив мандрувати далекими землями й привозити звідти дива: співочі скриньки, що розповідали легенди, міцні мечі, що не піддавалися іржі, та книги, написані на кленовому листі.
Він виставляв свої скарби у великій залі, і люди з усіх кінців країни приходили дивуватися ними. Король пишався своєю колекцією, вважаючи себе наймудрішим правителем.
Але одного разу він мимоволі почув, як один старий селянин бурмоче собі під ніс:
— Оце так дива… Краще б наш король привіз щось таке, чим би селянин міг знесилля запити, а дитина — зуби зміцнити. А то скринька співає, а в хаті порожньо.
Король Антоній спочатку розлютився від такої зухвалості. Але потім слова старого, мов насінина, впали в душу і проросли. Він почав думати: «Справді, які з моїх див корисні для мого народу?»
Того ж вечора він скликав раду й оголосив:
— Я вирушаю в дорогу. Але цього разу я шукатиму не дива для очей, а скарб для рук і для серця. Щось, що принесе користь кожному в королівстві.
І ось король з невеликою дружиною вирушив у довгу дорогу. Він перетнув сім морів і сім гір, але скрізь бачив лише золото, дорогоцінне каміння та дивовижні, але марні витвори мистецтва.
Вже втомлений і розчарований, він опинився в одному сонячному королівстві. Сівши відпочити під високим деревом, він помітив дівчину, що весело хрумтіла чимось круглим і жовтим.
— Дівчино, — звернувся до неї король, — що це ти їси?
Дівчинка засміялася, показуючи здоровий ряд зубів.
— Та це ж яблуко, добродію! Ось, спробуйте! — і вона простягнула йому ще одне, тільки що зірване з гілки.
Король відкусив. Соковита солодкість освіжила його, надала сил. Він ніколи не куштував нічого подібного!
— А ще мама каже, що в них сила землі й сонця захована, — додала дівчинка. — Хто їсть яблука, той рідко хворіє!
Король Антоній немов прозрів. Ось воно — справжнє диво! Він подякував дівчинці й помчав до місцевого короля.
— Ваша Величність! — закричав він на порозі тронної зали. — У Вашій землі росте найбільший скарб, який я коли-небудь бачив! Я прошу Вас поділитися ним. Я хочу, щоб і мій народ був таким же сильним і здоровим, як Ваш!
Король сусідньої країни, почувши про «скарб», спочатку здивувався, а потім щиро розсміявся.
— Кожен бачить скарб у своєму! — сказав він. — Звісно, ми поділимося. Я накажу дати вам сто найкращих саджанців наших яблунь. Нехай вони приносять плоди й у вашій землі.
Повертаючись додому, король Антоній не їхав — він летів. Повернувшись, він наказав саджати дерева в кожному дворі, біля кожної криниці, на кожному пагорбі. Останнє, найгарніше деревце він посадив власноруч у своєму саду.
Спочатку люди дивувалися, але коли через кілька років яблуні зацвіли, а потім принесли плоди — солодкі, хрусткі, пахучі — усє королівство співало королю славу. Вони називали ці яблука «антонівками», і кожне з них нагадувало про мудрість правителя, який зрозумів, що найбільший скарб — це те, що годує, зцілює й об’єднує всіх.
Говорять, що нащадки тих дерев ростуть і досі. А якщо уважно прислухатися, коли вітер колише їхнє листя, можна почути легенду про короля, що привіз своєму народові не золото, а життя.
