Восьмирічна Ганнуся разом із родиною відпочивала в Хорватії. Дні були чарівні: купання, сонце, смачне морозиво та… полювання. Але полювала Ганнуся не на рибу, а на справжні скарби — різнобарвні мушлі та гладенькі камінчики. Її колекція росла з кожним днем.
Проте незадовго до від’їзду тато поставив жорстку умову:
— Серденько, ми їдемо потягом. Кожен може взяти тільки один чемодан. Якщо ти напхаєш його камінням, твої сукні та іграшки залишаться тут. Обери п’ять найдорожчих тобі мушлинок, решта — повернуться в море.
Ганнуся засмутилася. Всі її знахідки були дорогі! Тоді тато, показуючи на важкий чемодан старшої сестри Віри, додав:
— Поглянь на Віру. У неї повно непотрібних речей! Якби міг, я б половину викинув. А так вона ледве його тягне.
Ці слова, мов іскра, запали у голову Ганнусі. «Непотрібні речі…» — подумала вона. У неї з’явився план.
В день від’їзду, коли батьки з Вірою пішли купувати воду та квитки, Ганнуся залишилася в кімнаті «доглядати за багажем». Швиденько, наче білочка, вона висипала свої скарби на ліжко. Потім відкрила переповнений чемодан сестри, де справді лежала купа жодного разу неодягнених суконь, і почала обережно перекладати туди свої мушлі, ховаючи їх під тонкі тканини. «Це ж непотрібні речі, ніхто і не помітить», — думала вона.
Коли родина повернулася, Ганнуся невинно посміхалася, стискаючи в долоні одну-єдину, найкрасивішу мушлю.
— Де решта? — запитала мама.
— Я віддала їх тітоньці Марині, що прибирає! — швидко відповіла Ганнуся. — Вона пообіцяла роздати їх іншим дітям на пляжі.
Батьки, задоволені таким щедрим і розумним вчинком доньки, похвалили її.
Довга дорога потягом здавалася вічністю. Нарешті вони вдома! Втомлені, усі кинулися на дивани, і тільки Віра пішла у свою кімнату дістати речі з валізи.
Не минуло й хвилини, як з її кімнати пролунав пронизливий крик: «А-а-а-а-а-а-а! МОЇ РЕЧІ!»
Усі з переляком побігли на звук. Віра стояла біля валізи, з якого замість суконь визирали десятки сірих, рожевих та білих мушель. Її улюблена сукня, шорти та футболки зникли.
— Це хтось підмінив мію валізу! — ридала Віра. — Або… — вона кинула підозрілий погляд на Ганнусю, яка намагалася стати непомітною.
Ганнуся миттєво сховалася за спину тата, виглядаючи збоку, наче маленький злочинець.
— Та-а-атусю! — благально прошепотіла вона. — Ти ж сам казав, що в неї там непотрібні речі… Я подумала, мушлі — корисніші…
Тут тато зрозумів усю глибину свого необдуманого вислову. А мама, придушивши сміх, промовила:
— Ну що ж, доню. Ти добре засвоїла урок про те, що таке «непотрібні речі». Але забула про інший: чуже — воно чуже. Тепер твоє завдання — вимити всі ці мушлі та допомогти сестрі скласти речі. А наступного разу, спочатку запитайся, чи можна так зробити.
Так Ганнуся здобула свою колекцію, але разом з нею — і урок про відповідальність та межі своєї винахідливості. А Віра довго сміялася з цієї історії, хоч і злегка сердилася на свою маленьку, але дуже креативну сестричку.
