Єва з дитинства мріяла вирізнятися серед інших. Розповідаючи друзям про свої пригоди, вона щоразу прикрашала історії новими, дедалі сміливішими подробицями, ніби прагнула довести, що їй не страшні жодні випробування.
Вона вигадувала відважні вчинки й небезпечні ситуації, аби її вважали хороброю та сміливою. Тому коли влітку всі вирішили піти на озеро, вона, не вагаючись ні миті, погодилася. Ніхто не здогадувався про її таємницю: Єва панічно боялася води й не вміла плавати.
Минулого літа на морі вона ледь не потонула, і її врятував рятувальник. Та навіть цю подію вона згодом переповідала як захопливу пригоду, у якій нібито відчайдушно боролася із хвилями.
— А на цьому озері не буде рятувальників, — попередив її Данилко.
— То й що? Я ж плаваю наче рибка! — бойко відповіла Єва, приховуючи свій страх.
На березі вона спочатку тільки заходила по коліна й бавилася на мілині. Але потім, побачивши, як друзі сміливо плавають, її охопило відчайдушне бажання бути як усі. Вона почала незграбно махати руками і, на диво, триматися на воді! Це було так схоже на справжнє плавання! Охоплена радістю й самовпевненістю, Єва не помітила, як віддалилася від берега. І лише тоді прийшло страшне усвідомлення: друзів поруч немає, берег зник десь удалині, а під ногами розкрилася холодна глибина.
Паніка охопила її. Дівчинка почала захлинатися, вода потрапила в ніс і горло. «Ось і все, — пронеслося в голові. — Я тону».
У цю мить щось холодне й сильне схопило її за руку і потягнуло з такою силою, що Єва миттєво опинилася на твердому, теплому піску, задихаючись та кашляючи.
Коли очі прочистилися від сліз і води, вона побачила, як у очереті щось зашелестіло і зникло. Її рятівник! Серце переповнила вдячність. Вона швидко підхопилася і побігла до того місця.
Розсунувши зарості, вона заціпеніла. Серед каміння сидів… він. Не людина. Істота зі шкірою кольору моху та тини, з довгими пальцями-пагонами та великими, як у жаби, очима. Водяник! Він теж злякався дівчинки і почав намагатися втекти.
— Стривай! — прокричала Єва. — Дякую! Ти врятував мені життя!
Водяник завмер. Ніхто ніколи не дякував йому. Люди зазвичай тікали від жаху. Він несміливо підійшов ближче.
— Гм… то нічого… — пробурчав він голосом, схожим на дзюрчання струмка. — Тільки не плавай більше так далеко. Я не завжди тут. Можу й у відпустку до струмка в лісі поїхати. А хто тоді тебе витягне, га?
Вони розмовляли довго. Водяник, якого звали Болотяник, виявився не страшним, а самотнім. Він знав кожну краплину озера, кожну рибку й кожну квітку. Єва розповіла йому про свій страх і брехню.
Відтоді Єва часто приходила на озеро і завжди зустрічала на березі Болотяника. Дівчинка приносила водянику цікаві штучки з людського світу — блискучий гудзик, кольорову стрічку, а він показував їй таємниці озера: де гніздяться качки, як квітне латаття.
Але в воду вона більше не заходила далі, ніж по коліно. Але одного разу Єва привела з собою Данилка, який уже вмів добре плавати. Хлопчик почав навчати її впевнено триматися на воді під пильним, схвальним поглядом Болотяника, що ховався серед очерету.
І дівчина зрозуміла: справжня сміливість — це не брехати про подвиги, а знайти в собі сили визнати свою слабкість, подружитися з нею, а ще — знайти несподіваного друга там, де його ніхто не шукає.
