Під час літніх канікулах Ярослав гостював у дідуся та бабусі. Вони мешкали у великому старовинному будинку на околиці міста з високими стелями, скрипучими сходами та цілим лабіринтом кімнат, що, здавалося, приховували безліч таємниць. Найцікавішим для хлопця був третій поверх, куди рідко хто піднімався.
Одного дощового дня, досліджуючи одну із забутих кімнат, Ярослав натрапив на дивну картину. На ній був зображена могутня кам’яна фортеця, подібних до якої він ніколи не бачив.
Він знав багато фортець України — відвідав Хотинську, бачив Аккерманську, захоплювався могутністю Кам’янець-Подільської. Але ця фортеця була іншою: вона була немов жива, а від променів вечірнього сонця на полотні, здавалося, йшло тепло.
Ярослав непомітно для себе простягнув руку і провів пальцем по кам’яній кладці вежі. У ту ж мить вікно в кімнаті з гуркотом розчинилося, світло згасло, а з самої середини картини вирвався золотавий вихор. Він закрутився, наче торнадо, і потягнув хлопця за собою! Ярослав встиг лише скрикнути, перш ніж втратив свідомість.
Прийшовши до тями, він опинився біля справжньої фортеці — тієї самої, що на картині! Над ним стояли вартові в блискучих обладунках, з подивом розглядаючи його дивний одяг.
Його привели до короля — могутнього чоловіка з добрими, але стомленими очима. Очікуючи насмішок, Ярослав розповів неймовірну історію про картину, будинок бабусі та перенесення у часі. Але король не сміявся. Навпаки, його погляд став ще задумливішим.
— Цікаво, — промовив він. — У мене теж є одна дивна реліквія, що передається в нашому роді з покоління в покоління.
Він провів Ярослава до окремої вежі й показав невелику картину у важкій рамі. У хлопця перехопило подих: там був зображений будинок його бабусі й дідуся! Це був шлях додому!
— Це… мій дім! — вигукнув Ярослав.
— Я так і думав, — кивнув король. — Ці картини пов’язують два світи. Але не поспішай, мій гостю. Залишись хоча б на день. Розкажи мені трохи про своє життя, а я поділюся з тобою своїм.
Як міг Ярослав відмовити? Він провів найдивовижніший день у своєму житті: їздив верхи на справжньому коні, спостерігав, як плавлять мечі в кузні, бенкетував у великій залі. Він довго розмовляв із королем про автомобілі, літаки, телефони та великі міста, а король слухав його і в його очах відбивалася туга за світом, якого він ніколи не побачить.
— Я б із радістю пішов за тобою у твій час, — сказав король на прощання. — Але моє місце тут. Мій народ потребує свого правителя. А ти повертайся додому. Мої двері для тебе завжди відчинені — просто торкнися їх.
Ярослав важко зітхнув. Йому хотілося залишитися, але ще сильніше — розповісти все дідусеві. Він доторкнувся до картини з будинком, і золотий вихор знову повернув його у кімнату на третьому поверсі, де на підлозі все ще лежала стара картина.
Він нікому не розповів про свою пригоду. Іноді, проходячи повз ту кімнату, він відчував сильну спокусу — доторкнутися знову. Але він не робив цього. Король сказав, що можна повертатись «будь-коли». Але Ярослав зрозумів, що не завжди варто заглядати в минуле. Достатньо знати, що десь існує дружба, яка навчила його цінувати не тільки чудеса майбутнього, а й те добре і важливе, що залишилося позаду.
