Ті літні канікули для Марка та Ніни почалися наче справжня мрія! Їхній дядько Петро запросив всю родину в гості до Шотландії. Літак, гори, вересові поля і… легенда! Бо ж неподалік від будинку дядька було знамените озеро Лох-Несс, де, за переказами, мешкало таємниче чудовисько.
— Уявіть, воно може спливати! — захоплено розповідала мама. — Люди бачили величезну спину або довгу шию. Ніхто точно не знає, хто воно.
З цього моменту для дітей метою поїздки стало не що інше, як зустріч з дивом. Кожен день вони вирушали до озера, пильнували поверхню води, напруживши очі. Але бачили лише веселих качок та час від часу — згорбленого рибака. Марко починав сердитися, Ніна — нудьгувати. Навіть мама вже втомилася від цих щоденних «експедицій».
— Може, воно поїхало відпочивати на Канари? — жартувала вона. — Або, на жаль, його взагалі не існує.
— Існує! — хором кричали діти. — Ми відчуваємо!
І одного похмурого, сирого дня, коли мама вже зовсім розгубила терпіння, вона вигукнула:
— Добре! Сидіть тут і чекайте на свого дракона! А я піду в крамницю по справжнє шотландське морозиво. І якщо воно нарешті вилізе — передайте йому від мене гарного дня!
Вона пішла, а діти залишилися на пустому березі. Повітря застигло. І раптом… вода почала рухатися. Невелика хвилька перетворилася в більшу, а потім з глибини почало щось підійматися. З’явилася дуга спини, довга, вигнута шия і нарешті — голова! Не страшна, а дуже, дуже стара, з великими задумливими очима, схожими на в’ялені сливи.
Діти заціпеніли. Істота повільно повернула голову й глянула на них. А потім… промовила. Чистою, хоч і трохи старомодною українською!
— Фу-ух, нарешті! Я вже думала, ваша матуся буде вас опікувати вічно. Я стільки днів чекала нагоди познайомитися наодинці.
— Ти… ти вмієш говорити?! — здивувався Марко.
— І українською! — додала Ніна, очі якої стали схожими на блюдця.
— Авжеж, вмію, — чудовисько злегка зітхнуло, випускаючи маленькі бульбашки. — Англійською, звичайно, краще. А ось ваша мова… трохи хитра. Рік тому турист із Чернівців впустив у воду розмовник. Я його виловила, просушила і почала вчити. Якщо живеш у озері триста років, рано чи пізно захочеться чогось нового. Навіть граматики.
— ТРИСТА? — скрикнули діти.
— Приблизно. Рахувати стало нудно. Дозвольте представитися: люди кличуть мене Лох-Несським чудовиськом, але це дуже неввічливо. Моє справжнє ім’я — Ванесса. Приємно познайомитися.
Вони почали розмовляти. Ванесса розповідала про підводні печери, про друзів-лососів і про те, як її дратує постійний клацання фотоапаратів. Вона була неймовірно розумною та кумедною!
Раптом іздалеку донісся голос мами:
— Марку! Ніно! Додому! Вже дощ починається!
Діти метнулися до будинку, але встигли пообіцяти Ванессі повернутися завтра. Вона попросила допомогти з відмінностями між «відчувати» та «відчути» — у підручнику цього не було.
— Ну що, нарешті побачили свого монстра? — запитав дядько Петро, підморгуючи, коли вони вбігли до кухні, де пахло смаженим лососем.
— Монстра? — з невинним виглядом перепитала Ніна, обмінявшись таємничим поглядом з братом. — Та ні. Там були лише качки. Мабуть, ви праві — це просто легенда.
Вони посміхнулися. Найкращі таємниці — це ті, які ділиш лише з найкращим другом. Навіть якщо цей друг — трьохсотлітнє високоосвічене чудовисько, яке терпіти не може, коли його плутають зі звичайним плескітом води.
