Канікули у Шотландії набували для Марка та Ніни нового, дивовижного сенсу. Адже тепер вони не просто туристи — вони стали особистими вчителями… Лох-Несського чудовиська! Їхня нова подруга Ванесса, мудра та кумедна, захопилася українською мовою не на жарт.
Кожного дня діти приходили на берег, а з води уже виринала знайома довга шия та допитливі очі. Ніна, відмінниця, із задоволенням пояснювала правила, а Марко, який завжди вважав мову нудною, дивувався:
— Як тобі це подобається? Я б на твоєму місці плавав і рибу ловив, а не про дієприслівники думав!
— А мені цікаво! — відповідала Ванесса. — Коли тобі триста років, хочеться чогось нового. Ось, послухай мій виступ про переваги життя у прісній воді!
Та одного разу Ванесса кинула справжню «підводну бомбу».
— Знаєте що? — сказала вона, витираючи вологий зошит плавником. — Я поїду з вами. До України. Досить мені цього озера, я хочу побачити світ! Уявіть: я в літаку! Мені, мабуть, потрібен буде окремий квиток для «великогабаритного багажу».
Марко і Ніна завмерли. У їхній голові миттєво прокрутилися жахливі картинки: Ванесса в аеропорту, яка ламає рамки металошукача; Ванесса в їхній квартирі, яка не поміщається ні в душ, ні на диван; Ванесса в парку лякає голубів…
— Але… але там у нас немає озера! — вимовив нарешті Марко.
— Ну й що? Є ж акваріуми! Або басейни. Я вже все продумала, — оптимістично відповіла Ванесса.
Цього вечора в будинку дядька Петра відбулася таємна нарада. Діти розповіли все мамі. Та, послухавши, задумливо сказала:
— Привезти чудовисько додому? Ні, дітки. Це неможливо. Треба якось м’яко її відмовити.
Але як відмовити істоті з довжиною автобуса та впертістю мула? Ванесса не хотіла слухати жодних аргументів про клімат, простір чи раціон.
Тоді у Марка з’явився не дуже чесний, але, як здавалося, єдиний план. Наступного ранку він сказав Ванессі:
— Слухай, ми все влаштували! Завтра о десятій ранку тут буде… спеціальний транспорт. Збирай речі й чекай на березі. Але тільки тихесенько, щоб ніхто не побачив!
Ванесса аж сяяла від щастя. Вона спакувала свої скарби в стару риболовну сіть: улюблений камінь, підручник, декілька блискучих монет з дна.
Наступного дня о десятій вона вже стояла (точніше, частково визирала з води) на узбережжі, оглядаючись. Годинник на замковій вежі пробив і одинадцяту, і дванадцяту… А транспорту все не було. Лише вітер гнав хмари над самотиною озера.
В цей самий момент Марко і Ніна, вже на борту літака, дивилися у ілюмінатор на маленьке, що залишалося позаду, озерце.
— Нам дуже шкода, — тихо сказала Ніна. — Але ми не змогли по-іншому.
— Вона б не вижила у нас, — додав Марко, але в його голосі був сум.
А Ванесса чекала до вечора. Потім ще один день. Потім вона усе зрозуміла. Сльози — солоні, як озерна вода — котилися по її лускатій щоці і перетворювалися в маленькі хвилі. Вперше за триста рокі вона відчула себе справді самотньою.
Але Ванесса була мудрою. Незабаром вона згадала всі уроки української, особливо слово «зрозуміти». І зрозуміла. Іноді найкращий доказ дружби — це не взяти когось із собою, а залишити там, де йому добре. Навіть якщо це важко.
Тепер, коли ви будете гуляти берегом Лох-Несса, придивіться уважніше. Можливо, помітите велику, задумливу тінь під водою. Це Ванесса. Вона вже не хоче втекти. Але вона все ще чекає на нових друзів, щоб розповісти їм про свій великий, невтішний план про подорож до України, що так і не відбулася. Тому будьте обережні — її ентузіазм заразивий!
