В одній бідній хатині жила добра мати зі своїм сином. Життя їм не посміхалося, тож часто не було навіть тарілки теплої юшки. Одного дня в печі згоріло останнє полінце, і жінка попросила сина піти до лісу по дрівця. Хлопець не вагався і одразу вирушив у путь.
Він узявся до роботи з старанністю бджілки — збирав кожну суху гілочку, кожен прутик, аж поки з чола не потекли краплини поту. Незабаром на спині в нього була величезна копиця дров, і він поспішав додому, щоб мати не чекала довго.
Дорога додому з таким вантажем здавалася нескінченною, а в хлопця ще й бурчало в животі від голоду. Раптом перед ним з’явилася крихітна старенька з обвітреним, зморшкуватим обличчям. У неї біля ніг лежала колода дров, і слабким голосом вона жалілася, що вже не має сил донести їх додому.
«Синку,» звернулася вона до нього, «допоможеш старій жінці?»
Хлопець на мить вагався: «У мене сам важкий вантаж, а мати чекає на мене.»
Старенька сумно відповіла: «Твої ноги молоді й сильні. Якщо ти мені допоможеш, неодмінно повернешся вчасно, і я дам тобі те, що винагородить твої труди.
Хоч він і сумнівався, що бідна бабуся могла йому щось запропонувати, він пожалів її безпорадність. Він поклав свій сніп на землю, узяв її ношу на спину і вони вирушили до її хатини. Дорога була короткою, і незабаром вони опинилися біля маленької оселі. Поки хлопець складав дрова, старенька зникла всередині. За мить вона повернулася з білою березовою гілочкою в руці.
«Ти добрий і співчутливий», — сказала вона серйозно. «За твою доброту я дарую тобі цю березову гілочку. Посади її, доглядай за нею, і вона принесе тобі багатство.»
Хлопець подякував, хоч і не був певен, що робити з простою гілочкою. Він повернувся до свого снопа, взяв гілочку з собою і вирушив додому. Втім, втома була сильнішою за нього — він сів на мох, встромив гілочку в землю і заснув.
Коли прокинувся, сонце вже схилялося до обрію. Замість прутика перед ним стояло прекрасне дерево, гілки якого гнулися під вагою золотих листків і блискучих плодів. З подивом він почав їх збирати, доки не зірвав усе, додому ніс повний мішок золота.
Мати тим часом нетерпляче виглядала сина у вікно. Коли побачила сина без дров, але з таємничою усмішкою, розгнівалася: „Цілий день блукав і повертаєшся з порожніми руками?
Хлопець її заспокоїв: „Не сердься, мамо. Я допоміг старій жінці, і вона подарувала мені за це чарівну гілочку.” З цими словами він висипав на стіл золоті плоди й листя, аж уся світлиця засяяла.
Відтоді вони ніколи більше не знали злиднів. Жили в достатку й щасті, і хлопець ніколи не забував, що доброта й готовність допомагати врешті-решт завжди винагороджуються.
