Колись давно, за сімома горами, правив могутній король. Очікуючи народження сина, він прагнув знати все наперед. Не довіряючи придворним астрологам, він вирушив у далеку дорогу — до табору вільного народу, якому приписували дар передбачення.
Мудра жінка на ім’я Рада уважно розглянула лінії на долоні короля. Її обличчя стало суворим.
— У тебе буде син. Сильний і мужній, — тихо сказала вона.
— Говори далі! — нетерпляче скрикнув король.
— Він знайде любов, — продовжила Рада. — Але якщо твоє серце закриється для його вибору, і язик твій вимовлять слова зневаги, на тебе і всю твою землю впаде жах. Я бачу полум’я, що пожирає кам’яну фортецю.
Короля охопив страх.
— Хто ж ця дівчина, що несе таку неволю?
Рада подивилася йому прямо в очі:
— Одна з моїх дочок.
Гордість короля заграла в ньому. Його кров, королівська кров, змішається з кров’ю вільної мандрівниці? Цього не буде! У сліпій люті він не почув у пророцтві застереження, а лише образу. Він вигнав увесь табір зі своїх володінь, гадаючи, що розірвав нитку долі.
Принц, названий Мирославом, виріс красивим і допитливим. Від слуги він почув стару історію про пророцтво та вигнання. Це запалило в ньому цікавість і обурення. Він сів на коня і вирушив у світ, шукати той вільний народ. Коли він знайшов їх, його прийняли без страху. Він жив серед них рік, вчився розуміти мову вітру та наповнювався духом справжньої свободи.
І пророцтво збулося. Серце Мирослава віддалося красуні Зорі, дочці Ради. Її сміх був неначе спів солов’я, а погляд — глибоким, як нічне небо. Він вирішив привести її до батька, сподіваючись, що той побачить в ній ту саму благородність душі.
Але король, зустрівши сина з нареченою, не побачив її серця, а лише виклик своїй владі та зневагу до свого роду. Гнів, який він колись спрямував на цілий народ, вибухнув тепер всередині нього. У припадку люті він штовхнув важкий канделябр…
Вогонь швидко охопив кімнату. Свічки підпалили штори, а штори — дерев’яні балки. Пожежа, передбачена багато років тому, знищила замок. Король загинув не від вогню, а від власного неприйняття.
Мирослав і Зоря, сумні, повернулися до її народу. Вони більше не могли правити кам’яним замком, але вони були гостподарями своїх долей. І ходили переказами, що подружжя, яке мандрувало світом, несло з собою не лише пісні, а й мудрість: найжахливіше полум’я розпалює не злість, а сліпа гордість. І що доля — це не вирок, а попередження. А найсильніші чари — це не пророцтва, а вміння прийняти вибір того, кого любиш.
