Наша казка починається зовсім так само, як і будь-яка інша. В одному королівстві жив король зі своєю гарною донькою — принцесою Лоретою. Вони жили там доволі щасливо, доки до королівства не прилетів дракон. Він оселився трохи за містом у печері.
Король засмутився, бо, як усім відомо, дракони люблять їсти принцес. Але він усе ж тішився думкою, що, можливо, з’явиться сміливий герой, принц, який врятує принцесу, і тоді відбудеться весілля. Та виникла одна проблема.
— Дорогий тату, — сказала принцеса, — мені набридло, що мене постійно викрадають дракони або чарують злі сили, і я маю чекати, поки якийсь хлопець мене врятує. Я більше не хочу бути принцесою. Я хочу сама врятувати свого принца.
— Але, Лорето, ж ось прилетів дракон. І, мабуть, захоче тебе з’їсти. Що мені йому сказати?
— Мені плювати на того дракона, — відрізала принцеса. Вона взяла свій меч, сіла на коня й поїхала.
Король сам вирушив до дракона.
— Гей, гей, драконе, ти вдома? — гукнув він біля печери.
— Хто це мене будить після обіднього сну? Може, знову якийсь принц із армією солдатів прийшов мене ганяти або рубати мені голови?
— Та ні, — відповів король. — Я — король. Я прийшов сказати тобі, що моя неслухняна донька, принцеса Лорета, більше не хоче бути принцесою. Вона поїхала шукати пригод. Більше для тебе тут жодної принцеси немає. Тож, мабуть, доведеться тобі посидіти на дієті.
З печери виліз величезний дракон із сімома страшними головами, могутніми крилами й довгим хвостом. Король тремтів, як осика, бо дракон навів на нього величезний страх.
— То ти не прийшов мене вигнати? — спитав дракон.
Король тільки похитав головою.
— Тоді ми будемо друзями. Я вже не хочу бути драконом, який їсть принцес і якого всі бояться. Я хочу бути кимось іншим, таким, щоб люди мене любили. Кимось милим.
— А ким ти хотів би стати? З твоїми розмірами це, мабуть, буде трохи складнувато, — насмілився сказати король.
— Я хочу бути цуценям. Кинеш мені паличку?
Поки король кидав дракону палички й навчав його собачих звичок, принцеса Лорета чвала на своєму коні шукати свого зачарованого принца. А той ще був удома, у сусідньому королівстві.
Принц Мирослав якраз сперечався зі своїм королівським татом, що не хоче бути принцом. Що він не вміє ні махати мечем, ні добре їздити верхи. І що краще нехай якийсь чаклун його зачарує, щоб його врятувала якась відважна дівчина. З цим він і пішов шукати злого чаклуна.
Коли принц Мирослав прийшов до зачарованого лісу, до хатинки, де жив злий чаклун, одразу застукав у двері.
— Що ти тут хочеш? — визирнув зі дверей старенький дідусь.
— Хочу, щоб ти мене зачарував. Мені б сподобалося бути Рожечкою чи Фіоною у вежі, яку стереже дракон. Тільки не Снігуронькою — до роботи я не здатний, — продовжував диктувати свої бажання принц.
Чаклун трохи покрутив очима, сам не знаючи, чи це йому не привиділося. А потім відповів:
— А ти це хочеш із кетчупом чи з майонезом?
Принц здивувався:
— Що це за дурне питання? Як це пов’язано з лихими чарами?
— Я вже, знаєш, більше не творю лихих чар, — сказав чаклун. — Мені це набридло. Тепер у мене тут швидке частування. Хочеш картоплю фрі?
— Не хочу! Я хочу чаклувати, — наполягав принц.
— Ох ти й впертий. Ну гаразд, зачекай, — зітхнув чаклун.
Він зник у хатинці. За мить повернувся з чарівною книгою й подав її принцу:
— Закляни себе сам. Чари йдуть по абетці, тож вибери щось. І більше мене не відволікай. Я вчуся пекти млинці, щоб вони не підгоріли.
Принц залишився сам перед хатинкою, тримаючи в руках книжку. Він знизав плечима, сів на пеньок і одразу почав гортати сторінки. Зрештою йому сподобалося гарне закляття, яке обіцяло перетворити його на красивого золотого коропа. Золота рибка — це звучить добре.
Він прочитав заклинання, і не встиг озирнутися, як уже ляпав хвостом на пеньку в риб’ячому тілі. Ротом він хапав повітря, яке раптом стало зовсім не таким легким, як раніше. Оцей дурненький принц забув, що риби живуть у воді. Оце так ідея — перетворитися на рибу в лісі! Де тут взяти воду?
Він спробував покликати на допомогу. Але риби зовсім не вміють кричати. Навіть чарівні риби не можуть голосно кричати.
Принц уже був на волосині від біди, але цього разу йому пощастило. Принцеса Лорета якраз проїжджала повз на своєму коні, а золота рибка так блиснула на сонечку, що вона відразу її помітила.
— Допоможи мені з водою, і ти знайдеш щастя, — пообіцяла рибка.
— Де ж мені тут взяти воду? — озиралася принцеса на всі боки. Аж раптом побачила хатинку. Вона швидко вилила на рибку воду зі своєї пляшки для подорожей і побігла до хатинки.
— Добрий чоловіче, мені дуже-дуже потрібен горщик із водою! — кликала вона й стукала у двері.
Чаклун відчинив двері.
— Та звісно, зараз принесу тобі його.
— Постав його тут на підлогу, а я швидко зганяю за рибкою, — наказала принцеса.
Чаклун кивнув головою. Коли принцеса поверталася з рибкою, казан уже стояв надворі. Вона кинула в нього рибку, але от халепа!
— Ой! Вода має бути холодна, а не гаряча! — закричала рибка. Ви ж знаєте, риби не вміють голосно кричати.
— Пробач, це все той чаклун, — пояснила принцеса, швидко витягла рибку й знову постукала у двері.
— Ну що, рибна юшка вдалася? — визирнув чаклун і приязно посміхнувся.
— Я не хотіла варити. Я хочу врятувати цю золоту рибку, яка тут борсалася в лісі без води.
— Ой, тоді пробач, красуне.
Чаклун подав принцесі Лореті горщик із холодною водою. Вона обережно пустила туди рибку і поїхала назад у своє королівство. Там, у саду, випустила рибку в озерце. Але рибка виглянула й промовила:
— Я зачарований принц. Якщо ти мене визволиш, будеш жити щасливо аж до смерті.
— Тільки б ти не вигадував, — засміялася принцеса.
— Поцілуй мене — й побачиш, — підморгнула рибка.
Принцеса Лорета зморщила носик, але зібралася з духом. Склала губки трубочкою й поцілувала ту мокру, холодну й слизьку рибку. Раптом, замість рибки, перед нею стояв гарний принц.
— Та ні, ти не вигадував! — засміялася принцеса. — Це треба піти й розповісти таткові-королю. А де він взагалі?
Принцеса Лорета повела принца до замку, але що вона бачить! Поряд із троном, на якому сидів король, стояла величезна собача будка, а в ній розвалився дракон!
— Дракон! Я мушу вас урятувати, принцесо, — вигукнув принц. — Але я не взяв меча. Це не біда?
— Та нічого страшного, — радісно відповів король. — Це мій Алік!
Дракон радісно вітав їх, так енергійно махаючи своїм величезним хвостом, що збив кілька картин зі стін.
— Він трохи незграбний, але до цього звикають.
— Тату, це мій принц. Я сама його врятувала.
— Я — принц Мирослав. Ваша дочка врятувала мене, — посміхнувся він. — Після того, як мало не зварила з мене рибну юшку.
Король був неймовірно радий. Хоч наприкінці кожен і хотів бути кимось іншим, казка все одно закінчилася так, як і має закінчуватися справжня казка: весіллям і веселощами. Напевно, вас не здивує, що весільний бенкет приготував злий чаклун із лісу. І всі гості на весіллі могли обирати: з чим їсти — з кетчупом чи з майонезом.
