Де було — там було, а може, й не було, жило-було чудове Дзеркало. Не з тих, що показують лише сукню або зачіску. Це було Дзеркало Істини. Воно показувало не лице, а душу.
Якщо заглядала ошатна красуня з холодними очима, у дзеркалі вимальовувалася потворна відьма — бо її серце було сповнене злости та пихи. А коли підходила стара бабуся, згорблена роками, вона бачила в ньому молоду дівчину з очима, повними теплоти та мудрості — адже душа її залишалася чистою.
Чутки про диво-дзеркало дійшли до короля Мирослава. Як воно потім потрапило до його палацу — таємниця. Король мав трьох дочок-красунь і кожному, хто прагнув узяти їх за дружину, наказував поглянути у дзеркало. Але щоразу він бачив у ньому не лицаря, а шахрая, боягуза або хвастуна. Так і не знайшов він достойних наречених.
Про диво довідався і сусідній король, Володар Зла. Він жадав влади та багатства і захотів одружитися з найстаршою принцесою. Та знав, що дзеркало викриє його наміри. Тому вислав вночі слуг, щоб ті розбили дзеркало на шматки.
Але палац охороняли не лише вартові. У саду мешкали чарівні феї, покликання яких — берегти дива. Вони побачили лиходіїв, метнулися до світлиці, підхопили дзеркало і — фурх! — вилетіли у вікно. Одна з них, найменша, летіла попереду. Коли вони перетинали річку, їй у око потрапила мошка. Вона ахнула, моргнула… і дзеркало вислизнуло з її рук.
Воно впало з великої висоти і розсипалося на мільйони-мільярди маленьких іскрок, немов зоряний дощ. Ці крихітні скалочки, холодні й прозорі, полетіли до землі. І кожна, що знайшла чиєсь серце, потрапила до нього.
Відтоді люди, в чиїх серцях вкоренилася така іскринка, отримали дивний дар: вони могли бачити. Але не очима, а серцем. Вони відчували доброту під суворим поглядом, відданість за скромними словами і брехню за приязною усмішкою.
Три найяскравіші шматочки потрапили у серця королівських дочок, що гуляли під яблунями. Вони відчули легкий, як дотик метелика, холодок біля серця. І їхній світ змінився.
Найстарша, Олена, побачила, як сяє щирістю обличчя молодого садівника, коли він розмовляє із квітами. Середня, Марія, відчула благородну душу в сліпому музиканті, чиї пісні зцілювали сум. А наймолодша, Анна, побачила за великим носом принца-сусіда не пихатість, а сміливе серце справжнього правителя.
Королю Мирославу спочатку не сподобався їх вибір. Але коли він поглянув у очі парубкам, то зрозумів — дзеркало не зникло. Воно живе в серцях його дочок.
Так, любі діти, Дзеркало Істини ніколи не розбилося насправді. Воно лише поділилося, щоб його крихти могли жити в кожному з нас. Прислухайтеся. Може, і у вашому серці є така маленька, скляна іскринка? Та, що допомагає бачити справжню красу — не в обличчі, а в вчинках, не в словах, а в намірах. Адже найцінніше дзеркало — це щира, уважна та добра душа.
