Напевно, ви чули, як кує зозуля? «Ку-ку! Ку-ку!» — лунає її голос із зеленого лісу. А чи знаєте ви таємницю цієї пташки? Хоч вона така гарна, зозуля-мама не будує власного гнізда. Вона підкладає своє яєчко у гніздечко інших пташок, а потім полишає його. Ось таке саме сталося з одним маленьким Зозуленям.
Щойно розплющивши свої очі-барабанчики, воно зрозуміло, що щось не так. Воно опинилося у чужому гнізді! Мама-Гаїчка і всі пташенята були сіренькі й маленькі, а воно одне — смугасте та набагато більше. Зозуленя почувалося дуже самотньо.
Мама-Гаїчка, побачивши його, спершу дуже розгнівалася:
— Яка ж ледача твоя матуся! Не захотіла вити собі гнізда і підкинула тебе до мене! А я так раділа, думала, ти моє останнє пташеня! Як же вона тебе хитро замаскувала! Але тепер я все бачу.
Зозуленя аж зіщулилося від страху. Що, як вона вижене його? Або його нові братики й сестрички не захочуть із ним дружити? Та на щастя, цього не сталося. Хоч Гаїчка й була сердита, вона годувала всіх однаково: і своїх сірих діточок, і смугастого знайду. Їло зозуленя так швидко й багато, що зростало на очах!
І хоч у гнізді було добре та безпечно, у серці Зозуленяті все ще дзвеніла туга. Воно мріяло вирости, навчитися літати та вирушити на пошуки своєї справжньої мами.
Отож воно їло, росло та тренувало крильця. І одного ранку, коли Гаїчка відлетіла шукати їжу, Зозуленя вирішило втекти. Воно зібрало всі сили і перелетіло з гнізда на найближчу гілочку.
— Не йди! — щебетали братики й сестрички. — Залишайся з нами! Ми тебе любимо!
Але Зозуленя вже не чуло. Воно летіло вперед, напружено вдивляючись у кожну тінь між деревами: чи не побачить воно птаха, схожого на себе? Насторожило вуха: чи не почує знайоме «ку-ку»?
Але ліс мовчав. Ніхто не кликав його. Незабаром воно втомилося, зголодніло й зовсім засумувало. Воно не знайшло маму, але ще й заблукало! Де тепер шукати ту саму матір, що дала йому життя?
Воно сіло на старий пеньок і гірко-гірко засопіло. Ось-ось готове було розплакатися, коли раптом із темряви загуло:
— Угуу! Хто тут такий самотній і сумний?
Це була мудра Сова. Вона сиділа на сусідньому дереві, і її великі очі озирали все навколо.
— Я шукаю свою маму, — прошепотіло Зозуленя. — Але вона мене кинула.
— Так, так, — мудро кивнула Сова. — Так вже влаштовані зозулі. Не тільки твоя мама, а всі вони так роблять. Твоя рідна мама тепер далеко-далеко, за лісами та луками. А ось твоя справжня мама — це Гаїчка, що годувала тебе й виховувала. Повертайся до неї. Вона тебе любить і безмежно турбується.
— Але я ніколи не кину своє яйце в чуже гніздо! Ніколи! — заперечило Зозуленя.
— Хм, угуу, — задумливо потупала Сова. — Побачимо. А поки що — роби що я кажу.
І воно почуло знайомий тривожний щебет. Це мама-Черв’янка, розгублена й налякана, метушилася серед гілок, шукаючи свого втікача.
— Дивись, ось вона! — сказала Сова. — Іди ж та не засмучуй її більше.
Зозуленя з радісним щебетом злетіло з пенька й кинулося до Гаїчки. Вона не кричала на нього, а лише ніжно обняла крильми та повела додому, у тепле гніздечко.
З того дня Зозуленя більше ніколи не хотіло шукати іншу маму. Воно знайшло її тут — ту, що годувала, гріла та навчила літати. А про далеку зозулю воно лише згадувало, коли чув у лісі тихе «ку-ку». І тоді воно щільно притулялося до своєї сірої, маленької та найріднішої у світі мами-Гаїчки.
