У Лісовій школі всі знали Зайченя-Боягуза. Колись він був просто Зайченям, але потім почав боятися всього на світі: шелесту листя (раптом це Вовк?), блискавки, навіть власної тіні. Лисичка перша жартома назвала його Боягузом, і це прізвисько прилипло назавжди.
Та найбільший страх окутував його, коли матуся-зайчиха оголосила: «Ти їдеш у літній табір!» Десять днів без неї! Це видавалося йому довічним засланням. Він плакав, благав, заривався в подушку, але мама була непохитна: «Треба вчитися самостійності, сину».
Та в Зайченя-Боягуза був свій план.
Коли настав день від’їзду, він несподівано затих, витер останні сльози та навіть спокійно попрощався з рідними. Мама здивовано посміхнулася, подумавши, що син набрався мужності. Але вона помилялася.
Звірята зібралися біля Великого Дуба. Дорога до автобуса пролягала через знайому стежку. Саме тут Боягуз і втілив свій план: відстав від усіх, шарпнувся в бік і сховався в густому кущі папороті. «Почекаю, поки вони пройдуть, і тихенько побіжу додому», — думав він.
Він чекав, поки останній хвістик зникне за поворотом, а потім виповз із схованки. І тоді його охопила жахлива думка: він не знав, куди бігти! У темряві лісу всі дерева здавалися однаковими, а знайома стежка розгалужилася на три незнайомі. Він заблукав.
Настала ніч, темна й густа. Зашумів дощ, загримів грім, а кожен тріск гілки здавався кроком невідомої істоти. Боягуз тремтів, притиснувши довгі вушка, але раптом згадав урок пані Вчительки-Сови про те, що робити, якщо загубився. Спочатку знайти сухе місце. Потім — розпалити вогнище.
Дрібними, тремтячими лапками він зібрав сухе листя, знайшов гриб-трутовик і за допомогою камінця (як показував Їжачок) викресав першу іскру. Коли з’явилося полум’я, страх відступив на крок. Вогнище було маленьким, але своїм. Воно гріло і освітлювало його особистий, безпечний острівець у великому темному океані ночі.
Він з’їв мамині морквяні палянички, прислухався до звуків лісу і зрозумів: це не монстри. Це співає цвіркунець, це дме вітер, це скриплять дерева. Ніхто не нападає на нього. Година за годиною страх розтавав, як іній під першими променями сонця, і на його місце прийшла неймовірна втома. Він заснув, згорнувшись калачиком біля свого вогнища.
Його розбудили голоси. Над ним схилилися обличчя, повні тривоги та здивування: матуся, пані Сова та всі друзі з табору. Вони шукали його всю ніч!
— Синочку, все, ми їдемо додому! Я більше ніколи… — почала мама, але Зайченя перервав її.
— Ні, мамо, — сказав він несподівано твердим голосом. — Я поїду в табір.
Усі завмерли.
— Я… я сам провів ніч у лісі. Я розклав вогнище і не зник. Якщо я пережив таке, то десять днів з друзями біля річки — це ж просто гра!
В цю мичу прізвисько «Боягуз» відпало від нього, наче старе хутро. Воно просто більше не підходило. Він зрозумів найважливіше: страх не зникає назавжди. Але тепер він знав, що може бути сильнішим за нього. І що іноді, щоб перестати боятися, потрібно лише одна маленька іскра мужності — і своє власне вогнище.
