Маленький оленятко Рудик повернувся з літнього табору надзвичайно щасливим. Він весь час щось наспівував і малював у своєму щоденнику. А все тому, що він знайшов там найкращого друга! Його звали Димок. Вони разом ходили в похід, ділилися смаколиками біля багаття і навіть створили таємну хованку.
Після табору вони почали листуватися. Рудик щоранку бігав до поштової скриньки, і одного разу там чекала особливо важлива звістка. Він, затримуючи дихання, помчав до мами.
— Мамо! Мамо! — скрикнув він. — Димок хоче приїхати до нас! У гості! На цілі вихідні! Можна? Ну, будь ласка!
Мама-олениха посміхнулася. Її серце сяяло від радості за сина.
— Звісно, крихітко! — сказала вона. — Запрошуй свого друга. Ми всі будемо раді.
Вся родина — мама, тітонька і маленька сестричка — почали готуватися: прибрали у хаті, зібрали найсоковитіше листя та ягоди. Місце зустрічі призначили біля старого Мудрого Дуба, на межі двох лісів.
Коли на стежці з’явилися постаті, радість Рудика не знала меж: «Ось вони! Це Димок!»
Але посмішка швидко зникла з обличчя мами. Із тіні вийшло не оленятко. Це було вовченя! Маленьке, пухнасте, але вовченя. А за ним — дві могутні постаті дорослих вовків з пильними жовтими очима.
Серце оленихи завмерло. «Це пастка! — пронеслося в її голові. — Вони з’їдять нас!» Вся родина несвідомо відступила крок назад, готуючись утікати.
— Мамо, нічого не бійся! — сказав Рудик, впевнено виступаючи вперед. — Це мій друг Димок! А це його тато і мама. Вони дуже добрі!
Напруга в повітрі відчувалася дуже сильно. Але потім маленьке вовченя Димок радісно кинулося до Рудика, і вони почали весело кружляти навколо один одного, немов два звичайні хлопчаки, що не бачилися сто років. Ця щира радість зламала лід недовіри.
Вовчиця, мати Димка, лагідно заговорила.
— Дякуємо, що запросили, — промовила вона тихим, хрипуватим голосом. — Наш Димко часто сумний. Інші звірята бояться з ним гратися через… наш рід. Але в таборі він знайшов справжню дружбу. Ми привели його сюди, щоб показати: ми не шукаємо здобичі. Ми шукаємо добрих сусідів.
Мама-олениха, дивлячись на сина, який вже грав у хованки з вовченям, зітхнула з полегшенням. Інколи серце дитини бачить те, що очі дорослого вже забули.
Так Димко залишився на вихідні. Сусіди-зайці ховалися за кущами, а старі ворони каркали: «Ніколи такого не бачили!». Але Рудику та Димкові було все одно. Вони ділилися історіями, показували один одному свої знахідки й навіть влаштували «міжвидовий» футбол м’ячем з шишок.
Коли Димко поїхав додому, обидві родини зрозуміли щось важливе. Дружба — це не про те, хто яку має шерсть чи гострі зуби. Це про те, хто підтримає тебе в грі та розділить з тобою сонячну галявину.
