Всі ми знаємо, що таке бути першокласником: хвилювання, нові знайомства, святкова атмосфера. Саме з цим зіткнувся малесенький слимачок на ім’я Неквапко.
Неквапко рухався зі швидкістю… ну, зі швидкістю слимака. Його матуся, мудра слимачиха, добре знала характер сина. Вона побоювалася, що він може запізнитися на перший дзвоник. Тож вона вирішила діяти наперед.
— Сину, — сказала вона, готуючи мініатюрні пиріжки з мохом. — Ти вирушаєш спозаранку. Дорога до школи займе у тебе… е-е-е… багато часу. Тож поспіши!
І от Неквапко, з важкою від провізії мушлею, вирушив у довгу дорогу. Стежка, яку білочка пробігла б за п’ять хвилин, для нього була справжнім випробуванням.
Його характер виявився таким же повільним, як і хода. «Трохи відпочину… — думав він, побачивши черговий плаский камінець. — А тепер трохи перекушу… Ой, як же я втомився після їжі! Можливо, ще трохи відпочити…»
А потім трапилася пригода. На галявину вибігла юрба дітей. Вони оточили Неквапка і почали співати знайому пісеньку:
— Слимачку, слимачку, ріжки покажи,
Винесу маслиця — тільки не біжи.
Вигляни тихенько, визирни надвір,
Там тебе чекає теплий, добрий світ.
Неквапко, наляканий, миттєво сховався в свою мушлю. Він сидів там, затаївшись, поки дитячі голоси не затихли у далині. Коли він нарешті насмілився виглянути, то з жахом побачив, що опинився… на великому мурашнику! Діти, граючись, пересунули його з дороги. Тепер йому доведеться обходити цілу мурашину фортецю, що займе ще кілька дорогоцінних годин!
Коли Неквапко, виснажений і вкритий пилом, нарешті доповз до дверей школи, святкування вже закінчилося. У класі йшов урок. Пані Вчителька-Сова з подивом подивилася на нового учня.
— Ти… запізнився у перший день школи! — суворо сказала вона.
— Я… я вийшов декілька годин тому! — ледве видихнув Неквапко. — Я йшов так довго! Мене діти лякали, я загубив дорогу…
Неквапко сів на останню парту, трохи сумний, але й трохи радісний. Він таки дістався! Його перший урок був не про літери, а про те, що іноді найбільший подвиг — це просто дістатися туди, куди треба, незважаючи на всю повільність світу і незрозумілі вчинки інших.
А найцікавіше почалося потім. Коли він розповів свою історію, усі звірята заворожено слухали. І Неквапко несподівано зрозумів: його повільність — це не вада. Це дар. Бо поки інші мчали, він встиг побачити, як поблискує ранкова роса на павутинці, почути, як співає соловейко, і відчути, як живе ліс у своєму непоспішному темпі. І цей урок виявився найважливішим у перший день школи.
