Далеко звідси, в землі індіанців жила маленька дівчинка. В неї було довге чорне, наче вороняче крило, волосся, яке вона заплітала у дві довгі коси. На голові вона носила яскраву повʼязку, з якої стирчало два пера. Імʼя її було Інчучуна. Її батьки також були індіанцями, і жили у вігвамах.
Інчучуні справді подобалося жити по-індіанські. Вона вміла розводити полумʼя без сірників, знала, як малювати на камінні, і, як справжня індіанка, вона розуміла тварин. Коли Інчучуна подорослішала, на неї очікувало випробування. У кожної індіанської дівчинки був власний кінь, бо вони не їздили верхи на інших тваринах. Для них коні були найкращими помічниками і друзями, однак вони їх не купували. Індіанці мали самостійно знайти дикого коня, приручити його і познайомитися з ним – це було дуже непросто. І саме це випробування очікувало на індіанку Інчучуну: вона мала знайти собі коня.
Декілька місяців поспіль вона ходила на луг за лісом, де інколи зʼявлялися дикі коні. Їй дуже подобався один з них – геть чорний, як її волосся, його шовковиста грива блищала на сонці. Це був дуже гарний кінь і Інчучуна справді хотіла його приручити, але це потребує часу і терпіння.
Тож деякий час вона спостерігала за тим конем. Одного дня, індіанка сіла на лузі, і поводилася дуже тихо, поки чекала. Через якийсь час, вона почула цокіт копит. Тоді вона поклала руку на землю, заплющила очі, і відчула, як трясеться земля від того, як гупотіли коні. І тоді ціле стадо зʼявилося на лузі, деякі почали їсти сочну траву, а інші просто бігали лугом, але той самий чорний кінь просто дивився на Інчучуну. Тоді він обережно наблизився і спробував її обнюхати.
«Спокійно, я маю заспокоїтися. Іди до мене, хлопчику, давай-но», тихо мовила дівчинка, зовсім не рухаючись, бо не хотіла налякати коня. Та коли він майже наблизився до неї, то фиркнув і відбіг. Інчучуна не здавалася, вона розуміла, що треба бути терплячою. Вона приходила на луг кожного дня, сідала і чекала, коли зʼявляться коні, а тоді давала чорному оглянути і іноді доторкнутися до неї. Кожного разу, як кінь намагався до неї наблизитися, вона терпляче сиділа на місці і мовчала.
Одного дня, коли Інчучуна сиділа на лузі і чекала на коней, з лісу раптово вискочив вовк. Індіанка застигла на місці, бо розуміла, що якщо побіжить, то вовк легко спіймає її. Тому вона сиділа, сподіваючись, що вовк піде, або що вона зможе за себе постояти. Вовк закружляв довкола Інчучуни, оголивши свої білі зуби. Як раз тоді Інчучуна відчула, що земля трясеться – сюди йшли коні.
Коли вони зʼявилися на лузі, і чорний кінь побачив, що Інчучуна сиділа на своєму звичному місці, а вовк був так близько, то не завагався ні на мить. Він поскакав до дівчинки, встаючи на задні ноги перед нею, і заіржав. Він лягнув копитами, захищаючи індіанку своїм тілом. Вовк побачив, що кінь захищає Інчучуну, і утік, піджавши хвоста.
Тоді кінь повернувся до дівчинки, яка все ще сиділа на землі, і дав себе погладити. Інчучуна гладила його, а по її щокам текли сльози щастя. Кінь ризикував власним життям заради неї!
Вона так довго чекала, щоб кінь до неї підійшов. Так довго вона чекала, що він дозволить себе погладити, а тепер він сам підійшов. Кінь хотів залишитися з нею, і захистив її. Її терпіння дістало високу винагороду.
Сьогодні, якщо ви будете прогулюватися по землям індіанців, то побачите дуже гарну дівчинку з довгим чорним волоссям, яка скаче на своєму прекрасному чорному коні. Немає на ньому ні сідала, ні поводдя, дівчинка просто сидить на його спині і тримається за його гриву. Вони довіряють, розуміють і захищають одне одного.
