Усим у нашому світі керує Сонце. Воно — велике золоте серце неба, що дарує нам день, тепло та життя. Але мало хто знає, що у Сонця, в його палаючому замку за сьома хмарами, було десять доньок.
Вони були схожі на нього: з волоссям із променів та очима, повними тепла. Увесь свій час вони спостерігали, що коїться на Землі — за веселощами людей, танцями квітів, бігом річок. І кожна з сестер мріяла про одне: ступити на ту зелену землю.
— Ніколи! — гремів їхній батько. — Ваше місце — тут, поруч зі мною. Світ там унизу — крихкий, він не для вашої вогняної сутності.
Та чи можна вгамувати цікавість молодих сердець? Одного разу, коли Сонце дрімало, найстарша сестра вигадала план. Вони сплели з променів золоту драбину й, тихесенько, одна за одною, спустилися на Землю.
Тут вони розлетілися, як десять яскравих іскор. Одна потрапила в розкішний сад, інша — на білу вежу замку, третя — у поле, де працювали веселі селяни. Земна краса їх причарувала. Вони так захопилися новим життям, що забули про батькове застереження: їхній візит на Землю може тривати лише один день.
Тим часом Сонце прокинулося і не знайшло доньок. Його гнів був страшним. Воно сховало своє обличчя, і на Землі настала перша в історії ніч, що тривала довгі, холодні дні. Світ занурився в темряву та жах.
Дочки, зрозумівши свою провину, вибігли в поля й стали кликати:
— Батьку! Пробач нас! Ми тут!
Із темряви пролунав голос, повний болю:
— Ви належите мені! Повертайтеся!
— Дай нам лише рік! — благали вони в один голос. — Лише один рік, щоб насолодитися цим щастям, а потім ми повернемося назавжди!
Сонце погодилося. Воно знову зійшло на небо, давши їм обіцяний рік. Та рік минув, а за ним — другий, і третій. Дочки, захоплені земним турботами повністю забули про обіцянку.
Тоді розгніване Сонце зникло знову. На цей раз на довгі тижні. Без його променів життя на Землі почало в’янути. Холод опановував душі, рослини гинули, а в серцях людей поселився страх.
Тільки тоді дочки згадали про батька та свою страшну провину. Вони зібралися в найбільшому полі й почали кликати, але вже не для себе:
— Батьку! З’явися! Не карай цих людей за наші помилки! Це ми винні!
Сонце почуло. Воно знову зійшло на небосхил. Але довіру до дочок було втрачено. Воно не могло забрати їх силою, щоб не завдати більше болю, але й простити їхню зраду не мало права.
Тоді Сонце звело на них своє останнє закляття. «Ви хочете залишитися на Землі? Залишайтеся. Але тепер ви будете частиною її, вічним нагадуванням про ваше минуле життя.»
І десять сестер перетворилися на квіти. Але не на прості — а на квіти, схожі на свого батька. З великим золотим диском, оточеним променистими пелюстками, які завжди звернені до неба. Люди назвали їх соняшниками.
Вони і досі ростуть у наших полях і садах. Схиляючи свої важкі голови, вони нагадують нам про важливість обіцянок і про ту крихту сонячного вогню, що живе в кожній істоті. А ще — про те, що навіть найяскравіша мрія про інше життя не варта зради тих, хто дав тобі світло і тепло.
