Біля великого озера в повній самоті стояв гарний котедж. Він відрізнявся від інших. Кожна стіна в ньому була пофарбована у зовсім незвичний колір. На дверях були намальовані різнокольорові квіти, на вікнах – сонечка, на стінах – коники, а на даху – квітучі дерева. Всі картини виглядали як живі. Весь будинок був схожий на казку. Але хто ж жив у такому гарному будинку? Там жила художниця Любочка.
Вона була висока на зріст, мала коротке волосся, чесні блакитні очі і руки, завжди вкриті фарбою. Вона не тільки вміла гарно малювати, але й була незвичайною в іншому. Вона розповідала історії за допомогою своїх картин. Щоранку вона виносила мольберти на подвір’я свого будинку і розкладала на них полотна. Вона готувала фарби, і коли починала малювати, починали відбуватися дивні речі. Пензлі починали літати в повітрі, а фарби – змішуватися. Птахи літали навколо Любочки і співали їй гарні мелодії. Художниця просто танцювала в такт, відриваючи руки від фарб, і на полотнах починали складатися картини. В кожної з них проглядалася своя історія. На одних були зображені діти, що граються, на інших – коні, що біжать лугом, на третіх – квітучі дерева з білками в кроні. Це було просто чудово. Любочка дуже любила малювати.
Всі звірі в лісі прийшли подивитися, як вона малює. Але їм було шкода, що ніхто інший не може побачити її картини. Вона знала, що якби їх побачили інші люди, це зробило б їх дуже щасливими. Тож одного разу в лісі відбулася зустріч звірів. Всі вони домовлялися, як їм зробити так, щоб картини їхньої улюбленої Любочки побачили світ. У звірів був план.
Одного ранку, коли художниця дістала мольберти, полотна, фарби і почала малювати, вона не могла не здивуватися. Пташки, які літали навколо неї і співали в її ритмі, раптом взяли намальовані картини в свої маленькі дзьобики і понесли їх геть. Білки швидко стрибнули на мольберти і зняли решту картин. Вони віддали їх оленям, і ті щодуху побігли до міста. А Любочка так і залишилася стояти, крутилася навколо і кликала їх: “Зачекайте, що ви робите, навіщо ви це робите?”
Потім вона сіла на стілець перед хатою. Вона озирнулася навколо і засмутилася, що не має своїх картин. У цей момент вона відчула легкий вітерець. Вона подивилася, звідки він віє, і побачила сову, яка наближалася до неї. Наймудрішу тварину в лісі. Сова сіла їй на плече і ніжно погладила її крилом. Любочка задумалася, а потім запитала: “Ти мудра. А знаєш, чому звірі так вчинили?”. “Угу, угу”. відповіла сова. “Я знаю, що тварини добрі. Мені не треба хвилюватися, правда?” продовжувала запитувати Любочка. “Ху, ху”. відповіла сова.
Тож художниця була терплячою. Вона чекала, що буде далі. Тим часом тварини рознесли картини по місту. Всі почали милуватися ними. Всі люди були в захваті, коли побачили такі гарні картини. Вони хотіли знати, хто так гарно малює. Тож звірі віднесли їх до Любочки. Коли художниця побачила, що тварини наближаються до її будинку, а за ними йде так багато людей, вона не могла повірити своїм очам. Всі почали тиснути їй руку, вітати і дякувати.
Відтоді Любочка більше не малює лише для себе та тварин. Люди з усієї округи приїжджають подивитися на її картини. Вона малює їхні історії, їхні настрої та надії. І їй це вдається все краще і краще. Тому що вона малює з любов’ю.
