Жив у селі юнак на ім’я Михайло. Красивий, сильний, мудрий не по роках і мав руки, які вміли все. Любили його люди, а найбільше — дівчина Катря, дочка крамаря. Та крамарь, людина пихата та зла, тільки скривився, дізнавшись про їхнє кохання.
— Моя донька не вийде за жебрака-конюха! — гримнув він. Але прямо так сказати не наважився, щоб люди не засудили. Тому покликав Михайла й промовив з удаваною ласкою: — Любиш Катрю? Добре. Заслужи її. Збудуй нам у селі нову церкву. Тоді й поговоримо.
Завдання було непосильним. Але очі Катрі, повні віри та сліз, дали Михайлу силу. Не маючи грошей найняти робітників, він узявся до справи сам. День у день возив він з кар’єру важкі камені: на возі, на плечах, на спині. Складав їх біля корчми, на визначеному крамарем місці. Від сходу до заходу сонця, поки сутінки не зливалися з землею. А вранці… на місці будови була порожнеча. Ні одного каменя, ні сліду. Ніби все під землю провалилося.
Так сталося і вдруге, і втретє. Михайло питав сусідів — ніхто нічого не бачив. Здавалося, сама доля сміялася з нього. Серце його розривалося від розпачу: ніколи не бути йому з Катрею.
Тоді він вирішив дізнатися що відбувається. Четвертої ночі він не пішов додому, а сховався серед каменів, прикинувшись сплячим. Опівночі його розбудив легкий шелест, ніби хтось тихо крадеться. Михайло схопився і в темряві ледве розгледів чиюсь постать.
— Стривай! — скрикнув юнак. — Це ти крадеш мою працю? Хто ти такий?
— Не я вкрав твої камені, — пролунав голос, чистий і спокійний, як дзвін криничної води. — Я прийшов відкрити тобі очі. Не будуй церкву тут. Це місце нечисте. Візьми свої камені й звези їх на високий пагорб, що біля села. Там, де землю цілують перші промінці ранкового сонця.
Не встиг Михайло запитати нічого більше, як видіння розсіялося в нічному повітрі. Та в серці юнака засяяла певність. Він послухався. Тієї ж ночі, наполегливий, як мураха, він один за одним переніс усі камені на пагорб.
І сталася дивна річ. На новому місці робота кипіла. Камінь лягав, мов сам знав своє місце. Сили прибувало, а місцеві хлопці, побачивши працю Михайла, прийшли на допомогу. За тиждень церква, біла та струнка, ніби лебідка, вже стояла на пагорбі, освітлюючи все село.
Крамарь, здивований і приголомшений, не міг більше нічого заперечувати. Весілля Михайла і Катрі відгуляли в новій церкві, і голосний дзвін розніс по всій окрузі вістку про перемогу любові та віри.
Хто ж був той нічний порадник? Старі люди в селі й досі сперечаються. Одні кажуть, що це був святий Миколай, покровитель подорожніх і праведників. Інші шепотом розповідають, що на тому місці колись було давнє капище, і духи землі не дали б там стояти святині. А найчастіше звучить ім’я Архангела Михаїла — могутнього воїна світла, на честь якого і назвали ту церкву. Адже він не допустив, щоб дім Божий стояв поруч з корчмою та неправдою.
Як було насправді — знає тільки вітер на тому пагорбі. Але церква стоїть і донині. Стоїть міцно, немов вкорінилася в саму землю. І до неї ходять уже правнуки та праправнуки Михайла й Катрі, які знають, що справжня любов і віра можуть перевернути гори. Або вкотре перевезти каміння з темного низинного брехунства на високий, сонячний пагорб правди.
