Сонечко світило й усміхалося, як і кожного дня на канікулах в Страшиднові. А от Зубомила не усміхалася. Вона дивилася на лужок, де бігав хлопчик із песиком. Вона теж дуже хотіла мати якусь звіринку.
Це навіть не обов’язково мав бути песик — їй вистачило б і киці. Але якоїсь відважної, щоб її не боялася. Бо ж вона все-таки страховисько. Але Татко і Матуся навіть не думали про якусь тваринку.
Адже не було жодної причини, чому б вони не могли завести якусь. Зубомила розуміла, що, наприклад, у Михайла, хлопчика-водяника, і справді можуть бути лише рибки. Жодна інша тваринка навряд чи змогла б жити з ними під водою. Але ж Зубаті страховиська могли б завести якусь тваринку — вони ж живуть майже як люди.
Того дня родина Зубатих вирушила на прогулянку до лісу, що був на межі Страшидніва і села людей. Зубомила з Бубликом сюди могли ходити тільки з батьками. Це для них завжди була справжня пригода. Та сьогодні до звуків лісу домішувалося ще щось дивне.
— Бублику, годі вже нити, ти ще й пів дороги не пройшов, — зауважила Матуся.
— Я не нию, — обурився Бублик. — Це ти, мабуть, чуєш якогось писклявого пташеня.
— Це, мабуть, кнікославик звичайний, — сказав Татко і зробив вигляд, що знається на пташках.
— Тату, такого пташеняти не існує, — пошепки сказала Зубомила.
Та невже? «От як знайду, то й назвемо, і тоді він уже точно буде», — вирішив Татко і рушив на звук.
Далеко йти не довелося: писк чувся з краю лісу. Татко трохи подивився на дерево — може, там десь сидить пташка, але потім зрозумів, що писк іде з землі.
На землі перед Татком стояла маленька коробка. А в тій коробці щось видавало пискучі звуки.
— О, то це пискуча коробка! — сказав Татко і відкрив її — і в ту ж мить заверещав: на його пальці звисало зубате кошеня, вчепившись зубами.
— Ой, яке воно миле! — розчулилася Зубомила. — Звідки воно тут взялося?
— Це сумно, але, мабуть, хтось його викинув, — сказала Матуся. — Деякі люди можуть бути дуже злими.
— Це котик, — сказав Татко, роздивляючись кошеня, яке досі висіло в його пальці. — І це справжній пестун, чуєш, як він мурчить?
— Тату, та він навряд чи мурчить, у нього ж рот зайнятий! Дай мені його, — сказала Зубомила.
Татко визволив палець із зубастої пащечки кошеняти й передав його Зубомилі. Вона одразу почала з ним бавитися.
— Залишимо його собі? — запитала вона.
— Будь ласка, — подивилася на Татка.
— Ну звісно, що так. Якщо у цього малюка нікого немає, — вирішив Татко.
— До того ж сьогодні восьме серпня, а це Міжнародний день котів. Котикам сьогодні треба допомагати і балувати їх, — додала Матуся й почухала кошеня по голівці.
Зубомила могла від радості на стелю стрибати. Мабуть, її почула добра фея. Але добра фея, мабуть, мала трохи дивне почуття гумору.
Коли Зубаті повернулися з прогулянки додому, відразу взялися облаштовувати все, що буде потрібно кошеняті.
— Він буде називатися Мурчик, — казала Зубомила.
Але так його все одно ніхто не кликав. Бо кожен, хто приходив у гості, кошеня одразу ж кусало: у ногу, у п’яту, у штани чи у взуття. Або в руку, якщо хтось наважувався його погладити. Котик став таким собі зубастим охоронцем, який захищав своїх рятівників. Їм він не робив шкоди, бо знав, де його дім і хто його родина.
А коли діти у вересні розповідали про свої найкращі пригоди з канікул, Бублик і Зубомила теж похвалилися:
— У нас новий домашній улюбленець. Акулятко.
— Що? «Акулятко»? — здивувалися всі й перелякалися, що це таке завели Зубаті.
— Та ні, це просто таке ім’я. Це кіт із гострими зубами, — швидко пояснив Бублик.
Інші швидко заспокоїлися, але все одно остерігалися Акулятка, коли випадково проходили повз будиночок Зубатих.
