Жило-було маленьке каченя. Його звали Жовток, і жило воно на маленькому ставку, повному щасливих рибок. З моменту, коли Жовток вперше побачив сонце, він був завжди один. Своїх братиків і сестричок він пам’ятав лише примарно. Він дружив тільки з маленькими грайливими рибками, які завжди допомагали йому і всьому його навчали.
Жовток навчився їсти й плавати, і був дуже розумним. Своїм подругам-рибкам він за все був дуже вдячний.
Але йшов час, а маленьке каченя цілими днями просто лежало біля ставка на зеленій траві, тому що дуже сумувало за своєю родиною, хоча й мало її пам’ятало. Жовток вірив і мріяв, що колись знову зустрінеться з ними. Його подруги-рибки не розуміли, однак, що з ним відбувається. Однак Жовток не полишав сподівань знову побачити свою родину, це була його велика мрія.
Одного сонячного дня, коли пташечки в небі весело щебетали й літали над чистим ставком, Жовток купався в ньому і мив свої жовті крильця, але раптом почув якийсь звук. Каченя не зрозуміло, що це за звук, і відразу озирнулося. Біля нього з’явилася красива біла лебідка. Жовток не вірив своїм очам. Від подиву він розкрив свій маленький дзьоб і підплив до неї ближче. «Привіт, я Жовток. Ти така гарна, хотів би й я бути таким», — сказав він сумно. Лебідка наблизилася до маленького каченяти. «Ти теж гарний, просто ще маленький, а де твоя мама і брати?» — здивовано спитала вона, оглядаючи очима ставок. «Не знаю, я тут, скільки себе пам’ятаю», — сумно відповіло каченя. Лебідка нахилилася до нього і сказала: «Поруч з нами, за високою травою, є ще один ставок, де багато каченят. Якщо хочеш, я можу відвести тебе туди», — не повірив своїм вухам Жовток і швидко виринув з води, щоб прослідувати за чарівною лебідкою. «Дякую вам за все, я буду часто заходити до вас», — сказало каченя своїм подругам-рибкам.
Лебідка з радістю вела Жовтка високою травою, де весело галасили цвіркуни, до іншого ставка. «Вважай, що ми прийшли», — сказала вона каченяті, яке йшло за нею. Коли вони вже були біля невеличкого ставка, що виринув з високої трави перед ними, раптом біля них з’явився маленький чорний кіт. Він нявкав на либідку і вже збирався її подряпати, коли маленький Жовток підбіг і штовхнув кота у воду. А відомо, що воду коти ненавидять. Кіт злякався, швидко виліз з води і зник у траві. «Дякую, що врятував мене, ти дуже сміливий», — сказала лебідка. «Дивись, ось твоя родина!» – весело вигукнула вона і полетіла. «Дякую за допомогу!» — радісно крикнуло каченя. Його мрія збулася. Воно швидко розправило свої жовті пір’їнки та побігло до своєї матері, братів і сестер, які вже йшли зустрічати його.
Тоді Жовток зрозумів, що не слід здаватися, а треба завжди вірити, що все вийде. Незважаючи на те, що колись він був один, він зрештою зустрівся зі своєю родиною. Жовток і досі є відважним грайливим каченятком, він часто бачить своїх подруг-рибок і либідку. Жовток залишається їм дуже вдячний.
