Колись-давно у чарівному королівстві правила королева Ірина. Вона була такою білою, наче перший сніг, і саме цього найбільше боялася втратити. Королева ненавиділа сонце. Вона вважала, що його промені — це пензлі, якими природа розмальовує селян у темні, грубі кольори праці.
Тому вона ховалася від світла. Її покої були завішені важкими оксамитовими шторами, а виходити надвір вона наважувалася лише в сутінках, під захистом величезної парасолі.
Її блідість ставала помітнішою, але разом із кольором обличчя з неї поступово втікало життя. Вона стала млявою, втратила апетит, а згодом навіть не мала сили підвестися з ложа.
Король, стурбований, скликав усіх лікарів країни. Вони прописували еліксири, порошки з коралів і навіть спів солов’їв під вікном, але ніщо не допомагало. Королева в’янула, наче квітка без води.
Одного дня, подорожуючи, король зупинився перепочити. Його погляд привернула жінка, що працювала на городі. Вона була того ж віку, що й його дружина, але була повна сили: спина пряма, руки міцні, а обличчя сяяло здоров’ям. Король побачив, як вона з задоволенням їсть простий обід — чорний хліб, сир, молоко, — і йому стало цікаво. Він підійшов.
— Вибачте за питання, добра жінко, — сказав він. — Але я бачу Вашу силу. Який Ваш секрет? Які ліки Ви приймаєте?
Жінка витерла руки і щиро посміхнулася, на її обличчі засяяли тисячі маленьких зморшок.
— Мій лікар, пане, працює на небі кожен день, — сказала вона. — Його звати Сонце. Воно дає мені вітамін радості та сили. А моя робота на городі — це моя щоденна зарядка. Чоловік мій каже: «Де сонце не загляне, там і лікар зайвий».
Ці слова запамʼяталися королю. Він щиро подякував жінці і поспішив назад до замку.
Наступного ранку у спальні королеви сталася справжня революція. Король наказав служницям зірвати усі фіранки! Промені сонця різко влилися в кімнату, освітивши кожен куточок. Король взяв дружину за руку і м’яко, але рішуче вивів її в сад.
— Сьогодні, кохана, ти будеш моїм садівником, — сказав він. — Посадиш оті троянди. Без парасолі.
Королева спочатку заперечувала, вважаючи це каторгою. Але після години, проведеної під теплими променями, в її тілі прокинулося щось давно забуте. Легкість, тепло, бажання рухатися. Вона взяла маленьку лопатку і почала копати землю. Вперше за роки вона відчула зв’язок з чимось живим — із ґрунтом, сонцем, повітрям.
До обіду вона вже була голодною. І коли їй принесли такий самий простий, ситний обід, як у тієї жінки, вона з’їла все, відчуваючи, як сила повертається в кожну клітину її тіла.
Так день за днем сонце лікувало королеву краще за будь-які ліки. Її шкіра вже не була такою білою — вона набула теплого, персикового відтінку здоров’я. А в саду розквітли найпишніші троянди у всій країні.
Королева Ірина не лише видужала. Вона навчилася любити сонце, працю на свіжому повітрі та просту, чесну їжу. А найголовніше — вона зрозуміла, що справжня краса народжується не у тіні, а там, де сяє світло, і криється не в блідості шкіри, а у силі та радості життя.