Чи знали ви, що в останній день школи табелі отримують не тільки школярі? Їх з нетерпінням (або страхом) чекають і в Лісовій школі! Авжеж! Під найвищою ялиною збирається цілий клас: хитрі лисичата, метушливі білочки, сором’язливі зайчата, і, навіть, велетень-кабанчик.
Усі вони вчаться читати по слідах, рахувати горішки та співати, як соловейко. А ще в цьому класі є один особливий учень — ведмедик Брумко.
І ось Брумко сидить на пеньку, тримаючи в лапах свій щойно отриманий табель, і тужить. Сумний він, як осіння хмара. Чому? Та все через оці оцінки! Тут у нього «задовільно» з арифметики (він так і не зрозумів, як розділити рибу на три, якщо вона одна), «задовільно» з мови лісу (не вимовив жодного шиплячого звуку), і лише одна-однесенька «відмінно» — з музики. Бо коли він бурчав від задоволення, виходило дуже басовито і переконливо.
Пані Вчителька-Сова мудро кліпала на нього очима, але нічого не могла вдіяти. Адже Брумко мав халепу: матуся-ведмедиця щоранку на сніданок мазала йому корінець медом. І після такого солодкого початку дня Брумко на уроках відчував лише одну сильну потребу — дрімати. Він куняв, хропів і мріяв уві сні… знову ж таки про мед!
Тепер же постало питання: як показати такий табель дома? «Матуся з мене шкіру зніме! — думав він. — Скаже: “Зиму цілу в барлозі проспав, тепер і в школу ходиш тільки поспати!”»
І тоді в Брумка з’явилася хитра думка. Він помітив Зайчика, що скакав від щастя з табелем у лапках. Той був відмінником! Брумко підійшов до нього, намагаючись виглядати доброзичливо (що для ведмедя завжди виглядає трохи лякаюче).
— Слухай, друже, — забурчав він. — Давай поміняємось табелями на день? Я тобі свій, ти мені свій. Потім повернемо.
— Що?! — скрикнув Зайчик. — Та ти що! Це ж обман!
— А хто дізнається? — умовляв Брумко. — Ти ж такий розумний, тобі матуся не повірить. А мені… мені треба трохи часу, щоб підготувати матусю до правди.
Заяць, звісно, боявся. Але Брумко, який вже стояв перед ним, був страшніше, ніж гнів власної мами. Він з тремтінням віддав свій табель, а ведмежий сховав у торбинку.
Увечері у заячій хаті почалася справжня буря. Зайчиха, побачивши «задовільно» з гризіння моркви та «незадовільно» зі стрибків, схопила ложку для варення.
— Ось тобі! І ніяких прогулянок на городі, ніяких ігор до кінця літа! Будеш сидіти і вчити польові трави!
Зайчик тільки сумно похитував вушками.
А от у ведмежій родині — свято! Матуся аж заплакала від радості, роздивляючись рядки «відмінно».
— Дивися, тату! Наш Брумко — геній! Усе на “відмінно”! Ми й не знали!
Але татусь-ведмідь був старий, досвідчений і дуже уважний. Він придивився до паперу і помітив дві дивні речі: по-перше, замість імені була незграбна фіолетова клякса (від чорниці, на яку Брумко необережно сів). По-друге, у графі «Примітка» було написано акуратним почерком Сови: «Дуже старанний та слухняний учень». Брумко ніколи не був ні старанним, ні особливо слухняним.
Татусь глянув на сина важким, всерозуміючим поглядом. І Брумко, не витримавши, розплакався та розповів усе як є.
Того ж вечора вся ведмежа родина на чолі з присоромленим Брумком рушила до заячої хатини. Побачивши велетнів, що йдуть через галявину, зайці перелякалися не на жарт! Але ведмеді почали кланятися і просити вибачення.
Коли все з’ясувалося, Зайчиха відразу пробачила Брумка, а свого сина — звільнила від усіх заборон. А от для ведмедика літо тільки починалося. Його чекало не лише вивчення всіх уроків, які він проспав, але й особлива «практика»: тепер татусь взявся навчати його самого збирати мед (що виявилося набагато складніше, ніж його їсти). До того ж він мав допомагати Зайчикові з найскладнішими задачами.
Так Брумко зрозумів, що обман — це як осине гніздо: здається, що врятувався, але потім укуси сорому болять набагато довше. А ще — що справжні “відмінно” не приходять уві сні, їх треба заслужити. Навіть якщо ти ведмідь, якому хочеться дрімати від однієї ложки меду.
