Грицькові було всього шість років, але він уже точно знав, ким хоче стати, коли виросте.
Пожежником.
Ця мрія народилася ще тоді, коли він сидів у візочку. Мама везла його вулицею, а повз них проносилися червоні машини з блимавками — і малий Грицько завмирав від захвату. А коли підріс, то почав часто ходити до пожежної частини. Місцеві пожежники дуже його любили й завжди радо вітали маленького гостя.
Одного разу вони дозволили йому приміряти справжній шолом. Іншого — посидіти в пожежній машині. Грицько мріяв про той день, коли зможе їхати на виклик разом із ними.
— Мамо! Мамо! — почувся із саду голосок. — Чуєш? У пожежників виїзд! Я мушу їм допомогти!
Мама виглянула з кухні й усміхнулася:
— Любий, в них зараз дуже багато роботи. Ти ще замалий. Підеш до них, коли в них буде більше часу.
— Але ж я можу бути корисним! — не здавався хлопчик. — Я буду подавати шланг, прибирати, що треба…
— Малий ще, — лагідно, але твердо відповіла мама. — Спочатку підрости.
Грицько гірко зітхнув. Він дуже любив пожежників, а вони любили його. Щоразу, коли вони поверталися з виїзду, він прибігав до частини й розпитував про всі подробиці.
— А вогню було багато? — питав він з широко розплющеними очима. — А людей врятували? А ви використовували ту драбину, що сягає аж до хмар?
Пожежники сміялися, але завжди відповідали. Іноді вони дозволяли йому допомогти з прибиранням — скласти інструменти, протерти шоломи. Грицько робив усе старанно, ніби від цього залежало життя людей.
— Наступного разу я мушу поїхати з вами! — рішуче заявляв він щоразу.
— Виростеш — обов’язково, — відповідали пожежники.
Одного дня Грицько повертався від пожежної частини додому. Він ішов поволі, опустивши голову, й думав про те, як йому кортить стати справжнім рятівником.
І раптом він почув тоненьке, жалібне нявкання.
— Няв… няв…
Грицько зупинився. Озирнувся. Нявчання долинало згори. Він задер голову — і побачив маленьке кошенятко. Воно сиділо на гілці старого дерева, тремтіло від страху й боялося злізти.
— Ой, бідолашне! — вигукнув Грицько. — Не бійся, я зараз!
Він і секунди не вагався. Схопився за нижню гілку й почав дертися вгору. Гілки дряпали руки, було страшно, але Грицько ліз далі й далі, не зважаючи ні на що.
Коли він нарешті дістався кошеняти, воно злякано притисло вушка.
— Тихо, тихо, маленький, — прошепотів Грицько, обережно беручи його на руки. — Я тебе не скривджу. Я тебе врятую. Як справжній пожежник!
Кошеня заспокоїлося, притулилося до нього й замуркотіло.
А внизу вже зчинилася метушня. Сусідка, яка спостерігала за цим із вікна, вибігла з дому.
— Грицьку! Боже мій! — закричала вона. — Тримайся! Не дивися вниз! Я зараз викличу пожежників!
Вона побігла до телефону, а Грицько тим часом почав обережно спускатися. Однією рукою він тримався за гілки, другою притискав до себе кошеня. Це було важко, але він не здавався.
Коли пожежники примчали на виклик, вони побачили неймовірну картину: шестирічний хлопчик спускався з дерева, притискаючи до грудей врятоване кошеня. До землі залишалося зробити всього кілька кроків.
Він стрибнув на землю — і в ту ж мить пролунали гучні оплески.
— Молодець! — кричали пожежники. — Справжній герой!
— Ти нас випередив! — сміявся один з них.
— З тебе буде чудовий рятівник!
Грицько стояв червоний, але щасливий і із кошеням на руках. Він не міг повірити, що це сталося з ним.
За кілька днів у Грицька вдома задзвонив телефон.
— Алло? — відповіла мама.
— Добрий день, — почувся в слухавці поважний голос. — Це командир пожежної станції. Ми б хотіли запросити Грицька та його маму до нас у гості. Урочисто.
Мама здивовано подивилася на сина. Грицько аж підстрибнув від радості.
Коли вони прийшли до пожежної частини, їх уже чекали. Пожежники вишикувалися в ряд, а попереду стояв командир бригади. У руці він тримав маленьку блискучу медаль.
— Грицю, — почав він урочисто. — Ти виявив справжню мужність. Ти без вагань поліз на дерево, щоб урятувати маленьке кошеня. Ти не думав про себе, не боявся висоти. Ти вчинив, як справжній пожежник.
Він підійшов до хлопчика.
— За це ми вручаємо тобі медаль «Почесного маленького пожежника» . І ще — твій перший шолом пожежника. Носи його з гордістю!
Під гучні оплески командир повісив медаль Грицькові на шию, а на голову надів червоний шолом. Він був трохи великуватий, але Грицько відчував себе найщасливішою людиною на світі.
А потім командир звернувся до мами:
— У нас є пропозиція. Ми хочемо створити підготовчий гурток для майбутніх пожежників. Будемо навчати дітей, як діяти в надзвичайних ситуаціях, як рятувати тих, хто потрапив у біду. Грицько стане першим учнем. Ви згодні?
Мама глянула на сина — у нього сяяли очі, а посмішка була така широка, що вміщала в собі всі мрії світу.
— Згодна, — усміхнулася вона.
Відтоді Грицько щодня готувався стати справжнім пожежником. Він навчався, тренувався, допомагав іншим. А на поличці в його кімнаті лежав червоний шолом й блищала медаль — нагадування про той день, коли він, зовсім маленький, уже довів, що рятувати інших можна в будь-якому віці. Головне — мати добре серце й відважну душу.
