Колись у величному замку жили два королівських сини — Святослав та Володимир. Старший, Святослав, був благородний, лагідний і наділений дивовижним даром — його спів розпалював серця та заспокоював бурі.
Молодший, Володимир, мав характер холодний та заздрісний. Його точила ненависть: батько віддавав перевагу Святославу, народ його обожнював, а тепер ще й чутки дійшли — прекрасна принцеса Ярослава із сусіднього королівства оголосила, що вийде заміж лише за того, чия пісня торкнеться її душі.
Святослав сподобався принцесі з перших нот. Коли вони разом співали в саду під місяцем, їх спів неначе лунав із самих небес. Весь народ вбачав у них майбутніх мудрих і добрих правителів.
Володимир же кипів від люті. Навіть коли він наважився заспівати перед Ярославою, вона лагідно, але рішуче зупинила його: «Вибач, принце, але серце вже обрало ту пісню, яку не можна переспівати».
Тоді темрява в душі Володимира перемогла. Він пішов до злої відьми Морени.
— Знищ його! — вимовив він, стискаючи кулаки. — Зроби так, щоб він ніколи не міг співати!
— Знищити — марно, — прошипіла відьма. — Краще зачаклувати. Коли твій брат стане перед вівтарем, щоб взяти шлюб, він перетвориться на птаха. Нехай співає тепер на гілках, а не в палаці.
Прокляття спрацювало в самий урочистий момент вінчання. Коли пара поклялася у коханні, замість Святослава перед вівтарем затріпотів сріблясто-сірий птах. У залі паніка. Принцеса Ярослава, засмучена й розгублена, помчала до відьми.
— Поверни його! — благала вона.
— Прокляття незворотнє, — холодно відповіла Морена.
— Тоді… тоді оберни й мене! Якщо доля відняла у нього людську подобу, то нехай відніме у мене розлуку з ним.
І диво — у цих словах була така сила любові, що навіть відьма мимоволі схилила голову. Вона виконала бажання принцеси, перетворивши її на граціозну пташку з золотистою цяткою на грудях. А потім прийняла вигляд Ярослави і повернулася в замок. Ніхто нічого не помітив, і вдоволений Володимир невдовзі одружився з містичною «нареченою».
А що ж закохані? Вони знайшли один одного за вікном церкви. Дві пташині душі злилися в щасливому тріпоті. Відкривши дзьобики, вони заспівали — і їхня пісня була настільки чистою, сумною та прекрасною, що всі, хто її чув, завмирали. Люди почали називати їх солов’ями.
Володимир же не знав щастя. Його дружина-відьма правила з такою жорстокістю, що незабаром народ повстав, а сам він, покинутий і знеславлений, втік з королівства, проклинаючи день, коли посіяв зло.
А Святослав і Ярослава? Вони так і не повернулися до людського вигляду. Але вони знайшли щось більше — вічну свободу та вічну пісню. Їхні нащадки і досі літають у наших лісах і садах. І коли ви чуєте вночі ту чисту, сріблясту трель — знайте: це співають вони. Про любов, яка сильніша за будь-які чари. Про те, що справжня краса ніколи не вмирає — вона лише змінює форму, щоб навчити нас співати.
