Давно-предавно, служила у одного злого та жадібного селянина бідна дівчина на ім’я Єленка. Її скупий пан змушував її виконувати всю роботу, щоб не платити іншим людям.
Єленка була сиротою, тому їй доводилося терпіти все, що вигадували для неї селянин або селянка. Вона доглядала за худобою, прибирала в домі, коротше кажучи, робила все, що їй наказували.
Одного вечора вона зайшла до стайні, щоб доїти корів, як зазвичай. Раптом вона почула дивний звук і помітила, що щось повзає в кутку. Вона підійшла ближче і побачила змію з золотою короною на голові. Після початкового страху вона помітила, що змія дивиться на відро молока.
„Ти, напевно, маєш спрагу, так?“ — сказала вона, нахиливши до нього відро. Змія підповзла до відра і почала пити. Вона, мабуть, мала величезну спрагу, адже пила стільки, що, здавалося, навіть не могло вміститися в змію. Єленка була рада, що допомогла спраглій змії, хоча й боялася, як її за це покарають. Селянка завжди ретельно стежила за кількістю молока. Але сталося дивне: у відрі було навіть більше молока, ніж зазвичай! Навіть сувора селянка задоволено усміхалася, коли Єленка принесла молоко.
Відтоді кожного вечора і щоранку до хліва підповзав змій з коронкою. Єленка щоразу давала йому молока, і якимось чарівним чином усе, що зміїний король випив, знову з’являлося у відрі, а до того ж ще й щось додаткове. Так тривало кілька років, і тим часом Єленка росла в красі. Коли вона досягла повноліття, в селі зустріла дуже доброго хлопця Юрка, який закохався в неї. І відбулося весілля. Під час весільного бенкету раптом, ні з того ні з сього, до нареченої Єленки підповз зміїний король. Він скинув з голови свою золоту коронку і відплазував геть.
Єленка поклала коронку зміїного короля до гаманця, і в ту мить проявилося ще одне чаклунство зміїного короля. Усі витрачені гроші завжди знову з’являлися в гаманці, а з ними й щось додаткове. Еленка, хоч і працювала з дитинства та не знала багато любові, але відтепер її більше не турбував брак грошей, а любов’ю її оточував її чоловік Юрко, а згодом і їхні діти.
