Був собі один хлопчик, і звали його Отiк. Був би він звичайним хлопцем, як усі інші, якби не одна дивна і неприємна риса. Отiк постійно верещав і кричав. Але не так, як інші діти. Його вереск був такий сильний, що у тих, хто його чув, вуха скручувалися в ріжок.
Мама з татом були через це нещасні. Отiк верещав навіть під час їжі. Ледве дожував шматок, як знову верещав. Потім клав у рот ще одну ложку, на мить ставало тихо, поки не починав верещати знову. Отiк верещав навіть уві сні. Хоч і не так сильно, як удень, але все одно це було набридливо. Особливо сусідам це зовсім не подобалося, вночі вони стукали у стіни і приходили кричати на маму і тата, щоб вони вже щось зробили зі своїм Отiком, адже тут неможливо спати.
Батькам було зрозуміло, що потрібно якось вилікувати Отiка від цього крику. Не лише заради сусідів, але й тому, що незабаром Отiк мав йти до школи. І ви, напевно, можете уявити, як би це виглядало, якби цілу годину Отiк кричав і не давав вчительці сказати слово.
Одного дня до них додому приїхав фахівець з дитячого крику, пан лікар Змілк. Це був тихий і непомітний чоловік з окулярами та бородою. Він уважно оглянув Отiка, трохи послухав його крик і тоді лише кивнув головою.
«Це важкий випадок дитячого крику, але ми з цим впораємося. Я б спробував його заткнути», — сказав пан лікар Змілк і передав батькам пустушку та корковий затичок. «Для легших випадків дитячого крику достатньо пустушки. На час, коли дитина має бути тихою, даємо їй пустушку, щоб вона смоктала. Якщо пустушка не допомагає, даємо затичок.»
Батьки були щасливі і дякували лікарю за його ліки. Трохи менше вони були в захваті від рахунку за лікування, але що б вони не зробили для припинення крику.
Ввечері Отiк одразу отримав пустушку, щоб посмоктати. Спочатку здавалося, що лікування подіяло. Отiк перекочував пустушку в роті, іноді з нею чмокав, але потім вдихнув і почав кричати, стискаючи пустушку зубами. Тато підскочив, вирвав пустушку з рота Отiка і заткнув цей кричущий отвір пробкою від пляшки. Отiк від здивування замовк, вдихнув, а потім почав такий крик, що пробка вилетіла з його рота в повітря, відскочила від стіни і вилетіла у відкрите вікно в світ. Лікування не подіяло.
Наступного дня батьки знову зателефонували лікарю Змілку і розповіли йому, що лікування Отiка не дало результатів.
«Ну, ваш випадок виглядає як невиліковний,» заявив пан лікар Змлк. «Тут вже довелося б йому зашити рот.»
Це налякало батьків. Це ж неможливо, як же Отiк їстиме, так. Вони подякували лікарю Змілку, але лікувати його більше не стали.
Вони продовжували ламати голову, що буде з Отiком. Кричати в школу не можна. Якщо він не буде ходити до школи, нічого не навчиться і не знайде жодної роботи. А це ж неможливо. Чимось треба жити, коли виросте. Поки батьки розмірковували, Отiк весело кричав і кричав, можливо, ще голосніше, ніж раніше.
Батьків з роздумів вирвало стукання. Було важко почути через той галас, але хтось сильно стукав у двері. Тато пішов до дверей, відкрив і від здивування весь закам’янів.
«Ми отримали повідомлення, що у вас пожежа. Ви не чуєте цю сирену? Ви вже давно повинні бути перед будинком», — кричав командир пожежників.
«Вибачте, але це якась помилка», — заїкаючись сказав тато. «Це не сирена, це так кричить наш Отiк. Знаєте, у нього невиліковна форма постійного крику. Пан лікар Змілк казав, що це називається хронічний крикітус.»
Начальник пожежників пішов подивитися на Отiка, щоб переконатися, що це дійсно не звучить як сирена тривоги. Коли він переконався на власні очі, похитав головою.
«Це жахливо. Ви знаєте, скільки пожежників викликав ваш хлопець? І зовсім даремно. Ви заплатите за виїзд п’яти різних пожежних загонів,» сказав начальник.
Тато його просив, щоб він так не сердився, що це не так вже й погано. Один виїзд, зрештою, не є нічим страшним. Але що вони – батьки? Що Отiк? Адже він навіть не може піти до школи, нічого не навчиться і має зіпсоване все життя.
Пан командир пожежників почухався за вухом, а потім вдарив себе по чолі.
«А мені зараз щось спало на думку. Що якби ми взяли вашого хлопчика до нас у пожежну частину? Ми навчимо його бути пожежником, і він буде ще й сиреною.»
«Але він кричить безперестанку, іноді навіть вночі,» попередив командира пожежників тато.
Але той лише махнув рукою. «З цим ми впораємося.»
І так Отiк поїхав жити до пожежників. Батьки переїхали в квартиру поруч, щоб могли відвідувати його кілька разів на день і приносити йому ласощі. З Отiка швидко став пожежник. А крики? Крики поступово вщухали. Пожежники багато бігають, перестрибують через перешкоди і постійно тренуються, а при цьому кричати дуже важко. Після тренування Отiк був такий втомлений, що на крики сил не залишалося, і він міцно спав. До того ж йому це подобалося, тому про крики він поступово забув. І завжди, коли десь горіло, він кричав як сирена так, що до наступного виклику пожежників це не було потрібно. Але на всяк випадок йому дозволяють кричати кожну першу середу місяця, щоб він викричався і випадково не оголосив тривогу, коли ніде не горить.
Мені не сподобалась манера написання і сама історія…