В одному королівстві, далеко-далеко, жив ледачий хлопець на ім’я Іванко. Замість того, щоб допомагати вдома батькам, він тільки лежав у ліжку. Він уже був майже дорослим, а все ще хотів, щоб мамочка його годувала, розчісувала й одягала.
Якось матуся так стомилася від цього, що гримнула по столу й сказала:
— Так далі не піде. Ти хлопець як з гори, а поводишся, наче малюк. Дивись-но, швиденько вилазь з ліжка, сам одягайся, зачісуйся та виходь надвір з хати.
Іванко стояв, витріщивши очі, ніби ошпарений. Він був так здивований, що й справді почав одягатися. Але, оскільки робив це вперше, надягнув штани на руки, а сорочку — на ноги. Одну шкарпетку натягнув на вухо, іншу — на голову, а черевики — на руки.
Ось так вбраний, він вийшов перед хату, де татусь дав йому торбинку з пиріжками й сказав:
— Любий Іванку, час вирушати у великий світ. Ти вже великий хлопець, і час тобі самому братися до справи. Я маю на увазі — працювати, тож перестань махати руками. Іди у світ, шукай своє щастя.
Іванко взяв торбинку в руку й подався в дорогу. Він був страшенно сердитий, що батьки отак змовилися проти нього й вигнали з теплої постелі. Ледве вийшов за село, а вже ноги заболiли.
— Ой, мої ніжки, мої бідні ніжки! — кричав він на весь край, аж доки до нього не прилетів пташок.
— Ти дивак, Іванку, — защебетав пташок. — Зніми черевики з рук і взуй їх на ноги — так тобі буде набагато легше йти. Тіп-тіп-тіп.
Іванко сів на камінь, і лише через дві години йому нарешті вдалося взути черевики.
Він рушив далі, але черевики страшенно натирали йому ноги.
— Ой, мої ніжки! Ці черевики такі тверді й натирають мені пальчики. Мої бідні пальчики! — плакав він на весь ліс.
Його плач розбудив мудру сову, яка спала у дуплі дерева. Вона визирнула назовні й загукала так голосно, що Іванко аж підскочив від переляку.
— Ти, мабуть, трохи чудний, Іванку, — заухкала сова. — Зніми шкарпетки з вух — виглядаєш, як якесь чудо-звірятко. Надягни шкарпетки на ноги, а зверху взуй черевики. І йди вгору — ось туди, на гору. Гу-гу-гу.
Іванко сидів аж до вечора, думаючи над складною загадкою: як правильно надягати шкарпетки. Потім він взувся й рушив лісом на гору, як йому порадила мудра сова.
На горі його застала ніч, але там стояла хатинка, тож він постукав у двері, щоб попроситися переночувати. У хатинці жив лісоруб. Спершу він здивувався, що в Іванка шкарпетки на голові, але потім охоче дозволив йому залишитися на ніч.
— Не можу дати тобі нічого поїсти, бо й у мене самого нічого немає, — мовив лісоруб.
— Та нічого, я поділюся з тобою своїми булочками, якщо тобі вирубка дерев не приносить заробітку, — відповів Іванко.
— Дякую, Іванку. Та заробіток був би, але у всьому королівстві суворо заборонено рубати будь-які дерева. Звідки ти прийшов, що цього не знаєш? — здивувався лісоруб.
— Я з Горішнього Долішнього, але досі світом особливо не цікавився. Чому ж не можна рубати дерева?
— Тому що одне з тих дерев — це наша зачарована царівна. А ніхто не знає, яке саме. А зла відьма, що її зачарувала, живе в печері між скелями. Кажуть, вона їсть людей, тож туди ніхто не насмілиться зайти.
— Зранку я туди вирушу. Але маю до тебе ще одне прохання, — мовив Іванко. — Дай мені свою сокиру: вона все одно стоїть у кутку між павутинням, і на ній осідає пил.
— Добре, Іванку, вона твоя. — Але прошу тебе: перед тим як зранку вирушиш, перевдягни штани й сорочку. Ти їх навпаки вдягнув. Сорочку надягають через голову й на руки, а штани — на ноги. Так тобі буде зручніше.
Наступного ранку Іванко одягнувся правильно, взяв сокиру і з гордістю, з шкарпетками на голові, пішов у бік скель понад лісом. Незабаром він прийшов до печери, де жила лиха відьма.
— Гей, відьмо, виходь надвір! Парубок із Горішнього Долішнього прийшов визволяти зачаровану царівну! — гукнув він біля печери.
З печери вийшла стара, згорблена баба з бородавкою на носі, оглянула Іванка колючим поглядом і зареготала так, що аж присіла на камінь.
— Ти? Ти — визволитель? Та ти ж, небораче, й одягтися як слід не вмієш! І ти ще хочеш дівчину визволяти, шкарпетковий герой!
— Не гай часу, бабо, — відповів Іванко, — краще скажи, яке дерево — це вона.
— Одне дерево в лісі — це вона. Вночі вона стає лісовою мавкою й танцює на лузі, щоб ноги не терпли, хе-хе-хе. Маєш три дні й три ночі, щоб показати мені, яке дерево — це вона. Вгадаєш — розчаклую її й відпущу. А ще навчу тебе, як шкарпетки носити. Не вгадаєш — шкарпетки будуть мої, а тебе оберну на нужник. У господарстві згодиться.
— Домовились, — мовив Іванко.
Він дійшов до галявини, де вночі мала танцювати царівна. І справді, щойно смеркло, вона вибігла з лісу й закружляла в танці. Була вона така гарна, що Іванкові аж подих перехопило. Та зволікати не можна було.
Він схопив сокиру й почав валити дерева одне за одним. Спершу справа йшла кепсько, бо важкої роботи він зроду не робив.
— Ой, мої рученьки! Уже мозолі повилазили, — стогнав Іванко, зрубавши десяте дерево.
Те почула мудра сова й тихо сіла поруч.
— Нащо ж ти, хлопче, ліс нищиш? — спитала вона.
Іванко розповів їй про відьму й зачаровану дівчину. Мовляв, уночі вона танцює, отже, не дерево. Якщо всі дерева зрубати, то вранці залишиться лише одне — і це вона.
— А як не знайду, то та відьма мене на вбиральню оберне, — зітхнув Іванко. — Ти ж розумієш, совонько…
Сова покликала бобрів з річки, і вони допомогли Іванкові валити дерева. Робота пішла швидше, та коли зійшло сонце, лісу ще чимало стояло.
Удень Іванко перепочивав, а щойно сутеніло — знову брався до праці. І лише третьої ночі весь ліс, куди не глянь, лежав долі.
Іванко побіг на луг. Там танцювала царівна — така гарна, що йому захотілося не ловити її, а просто дивитися.
Але дівчина злякалася його й кинулася навтьоки. Та й хто б не злякався чоловіка вночі — з сокирою в руках і шкарпетками на голові? Іванко не розгубився й побіг за нею. Кілька разів він спіткнувся об повалені стовбури, та не зупинявся. Уже майже наздогнав її й навіть не помітив, як поволі почало сходити сонце.
Він простягнув руку до царівни, зібрав губки — вже хотів її поцілувати, аж раптом БАЦ! Іванкові губи врізалися в дерево, яке зненацька з’явилося перед ним замість дівчини.
— Ой-ой, моя бідна губонька! — застогнав Іванко на весь ліс. — Зате тепер у мене є царівна!
І в ту ж мить, мов з-під землі, з’явилася відьма.
— Ти впорався, хлопче зі шкарпетками на голові, — прошамкотіла вона. — Забирай свою царівну.
Відьма обернула дерево знову на дівчину й пошепки розповіла Іванкові, як правильно носити шкарпетки. Той миттю стягнув їх з голови й сховав за спину. Царівна захихотіла й щиро зраділа, що її визволили.
Дорогою до короля Іванко повернув сокиру лісорубові та подякував йому за нічліг і доброту.
А в замку незабаром справили велике весілля. Іванко одружився з царівною. Вона навчила його, як правильно вдягатися, тож у домі й у королівстві все стало на свої місця. Згодом Іванко став королем і правив мудро багато-багато років. А якщо не помер — то й досі править разом зі своєю королевою.
