Посеред старезного лісу стояв величезний дуб, і стояв він там з давніх давен, і через те був найширшим деревом у лісі. В нього була прекрасна крона, а про його листя знали в усьому світі. Стовбур його був таким широким, що навіть десятеро дорослих не могли б його охопити.
Тварини з усіх усюд приходили до нього: білки питали, де найкращі горішки, ведмеді приходили пожалітися на неслухняних дітей, а пташки просили дозволу завити в його гіллі гнізда. І ніхто з них не міг уявити ліс без цього дерева.
Одного ранку, ліс прокинувся від грохоту. Він був таким гучним, наче наближався землетрус. Всі тварини повибігали зі своїх нір, і почали прислухатися, звідки той звук іде, та не могли зрозуміти, що то було. Всі вони побігли до мудрого дерева дізнатися, чи воно щось знає. Коли вони прибігли до дуба, на них чекала неприємна новина: довкола широкого стовбура була привʼязана червона стрічка, а над деревом кружляли налякані птахи, і наперебій кричали: «Допоможіть, допоможіть, що ж нам робити? Прийшли лісоруби, вони хочуть зрубити Дуб. Але ж він частина нашої лісової родини, а в його гіллі наші гнізда! Допоможіть, він не може сам себе захистити, допоможіть!»
І тут же вперед виступив найбільший ведмідь і мовив: «Якщо він не може себе захистити, ми зможемо. Нас більше за них». «Так!» хором вигукнули тварини, і почалася місія порятунку дерева. Всі тварини згуртувалися і, поміркувавши, склали план. Час вони не гаяли, бо його було дуже мало: вони не знали, коли повернуться лісоруби. Тож білки хутко зібрали горіхи і сховалися на деревах, скунси зібрали стільки свого жахливого запаху, скільки змогли, ховаючись на виході з лісу, ведмеді розмалювали свої роти малиною в червоний, ніби вони щойно когось зʼїли, і тренувалися ходити на задніх лапах і гарчати одночасно.
Коли лісоруби підійшли до лісу, Дуб дав всім знак. Чоловіки не могли повірити своїм очам: на них посипалися горіхи, які летіли на височенній швидкості. Нізвідки вийшли на двох лапах ведмеді з червоними пащами, широко відкритими від гарчання. Коли лісоруби почали тікати геть, то перечепилися та попадали – це був сигнал для скунсів, які повистрибували і випустили свій сморід прямо чоловікам в обличчя. Звірі не залишили чоловікам шансів – тільки пʼяти заблищали, коли вони уносили ноги. «Ми зробили це!» – раділи тварини, коли знімали червону стрічку зі свого Дубу.
А той дуб все ще там. Якщо якось будете йти лісом і побачите гарне велике дерево, памʼятайте, що кожне з них важливе: не тільки тваринам, але й нам.
Казка дуже чудова💝
1. Українською не “грохот”, а “гуркіт”. 2. В українській мові немає вислову “уносити/уносіть ноги” – це русизм. Натомість в українській є ідіоматичний вираз “накивати п’ятами” чи “вхопити ноги в руки”. 3. Українською краще сказати “поскаржитись на когось”, а не “пожалітися на когось”, оскільки це калька з російської. “Пожаліти” українською можна когось, але не “пожалітися” на когось.
Дякуємо за коментар. Автор з України, але у нас поки що немає коректора.
Я так і сразу поняв