Жив колись один тесляр зі своєю дружиною, які мріяли про дитину. Щодня вони молилися за дитину, але так її й не діждалися. За їхнім домом був прекрасний сад з чудовими квітами та рослинами. Ніхто не наважувався увійти до саду, бо він належав чарівниці Марії.
Одного дня дружина тесляра захворіла і зажадала салату з ріпонцелів із саду Марії. Тесляр злякався за свою дружину і запитав її: «Що мені зробити для тебе, моя дорога дружино?»
«Ах,» відповіла вона, «я помру, якщо не з’їм трохи того салату з ріпонцелів, що росте в саду за нашим домом.» Тесляр любив свою дружину, тож погодився вкрасти для неї трохи того салату.
Тієї ночі він перелізв через стіну, пробрався до саду, зірвав качан салату-латуку і приніс його своїй дружині. Його дружина приготувала салат і з’їла його, але він їй так сподобався, що вона захотіла ще більше.
Тієї ночі тесляр знову пробрався до саду Марії, але цього разу на нього чекала чарівниця. Вона помітила, що напередодні в неї зник трохи салату, і хотіла спіймати злодія.
«Як ти смієш лізти в мій сад, мов злодій, і красти мій салат! Я накладу на тебе прокляття!» — погрожувала чарівниця.
«Ах, прошу, будьте милосердні.» Моя дружина побачила ваші смачні салати і хотіла взяти трохи з них», — благав її чоловік. Тоді чарівниця сказала:
«Можеш взяти стільки салату-ріпонцеля, скільки хочеш, але лише за однієї умови. Твоя дружина народить дитину, і ця дитина має бути віддана мені. Я буду піклуватися про неї як мати.»
Чоловік був нещасний, але оскільки боявся чарівниці, погодився. Коли прийшов час дитині народитися, з’явилася чарівниця.
Вона забрала у них дитину і назвала її Софія. Чарівниця забрала дитину з собою.
Коли Софія підросла, вона стала найпрекраснішою дитиною на світі. Коли їй виповнилося дванадцять років, чарівниця замкнула її у вежі глибоко в лісі. Ця вежа не мала ні сходів, ні дверей, лише маленьке віконце угорі. Щоразу, коли чарівниця виходила або приходила, вона промовляла:
«Софіє, Софія! Спусти мені своє волосся!»
Софія мала прекрасне довге золоте волосся, і щоразу, коли чарівниця кликала, вона спускала своє волосся, щоб чарівниця могла по ньому вилізти.
Одного дня їхав королевич лісом і почув солодкий спів. Він здивувався і хотів дізнатися, хто так гарно співає. То була Софія. Вона сиділа біля вікна і співала. Королевич хотів з нею зустрітися, тож шукав двері до вежі, але їх там не було.
І так пішов він додому сумний. Прийшов наступного дня, і коли слухав, як співає Софія, побачив, що наближається чарівниця, і почув, як вона каже:
«Софіє, Софіє! Спусти мені своє волосся.»
Тоді він побачив, як Софія спустила своє довге волосся і як чарівниця виліз нагору. Принц був щасливий і наступного дня пішов до вежі й кликав:
«Софіє!Софіє! Спусти мені своє волосся.»
А вона спустила волосся, і королівський син виліз на гору до вежі. Софія спочатку його злякалася, бо ніколи раніше не бачила чоловіка.
Принц ласкаво з нею заговорив і попросив її руки. Софія вагалася, але оскільки не дуже любила матінку Марію, погодилася вийти за нього заміж.
Принц був щасливий, але Софія не знала, як вибратися з вежі, бо там не було жодних дверей. Принц пообіцяв їй, що наступного вечора принесе довгу мотузку, вона вилізе з вежі, і він відвезе її на своєму коні.
Наступного дня, коли чарівниця пішла геть, прийшов принц з довгою мотузкою, як і обіцяв, і гукнув:
«Софіє, Софіє! Спусти мені своє волосся.»
Тоді вона спустила волосся, і королівський син виліз угору. Він прив’язав мотузку до вікна і зробив вузол, щоб мотузка витримала їх, коли вони спускатимуться вниз. Софія і принц тоді вибралися з вежі, перш ніж чарівниця повернулася. Принц забрав Софію до свого королівства, і вони жили разом щасливо до кінця своїх днів.
