Жив-був у затишній, глибокій норі маленький зайченя на ім’я Вушко. Жив він разом із матусею, татусем, трьома братиками і чотирма сестричками. Життя було веселе та галасливе, але Вушко був найбільшим непосидою. Часто через його витівки мама хмурила брови та хваталася за серце.
Ось і зараз. Вдома було сувора заборона заходити до комірчини, де стояли банки з літніми запасами: медом та джемом з малини. Але як же там цікаво! Вушко не втримався. Він пробрався туди, але випадково зачепив хвостиком полицю. Дзень-брязк! Дві дорогоцінні банки розбилися, а солодощі розлилися по підлозі.
Покарання було суворим і справедливим: цілий тиждень без ігор на галявині з друзями. Сидіти вдома та вчитися бути обережним. Але як невчасно! У ведмедика Михася скоро мав бути день народження, і вся лісова молодь збиралася на гучне свято. У Вушка на очах виступили сльози.
Та доля підкинула йому шанс. Мама з татом збиралися на вечерю до родини борсуків і мали повернутися пізно. Вушко, коли старші зайчата захопилися грою, а маленькі вже дрімали, вирішив: він тільки зазирне, лиш на одну хвилинку!
Він взув свої найкращі білі черевички (щоб бути гарним на свято) і, непомітно прокравшись на вулицю, побіг до ведмежати.
На святі було так весело! Танці, ігри, солодкий пиріг з ягодами. Хвилинка перетворилася на години. Раптом совиний крик проголосив північ. Вушко налякано здригнувся — батьки ось-ось повернуться! Він помчав назад, ледве дихаючи.
У норі було тихо. Він швиденько-швиденько, у темряві, скинув черевики, кинув їх під ліжко і скрутився під ковдрою, удаючи, що міцно спить. Тільки-но його серце почало заспокоюватися, як у кімнаті з’явилася мама. Вона лагідно поправила йому ковдру і пішла.
Наступного ранку за сніданком мама з гордістю дивилася на сімейство.
— Я так радію, мій Вушко, — почала вона, — що ти такий слухняний і чесний зайченя. Правда ж, ти вчора нас слухався і нікуди не ходив?
Вушкові здалося, що його довгі вуха почервоніли від сорому. Він ледве прошепотів:
— Звісно, мамо… Я завжди тебе слухаюся. І ніколи-ніколи не обманюю.
Мама кивнула, а потім раптом нахилилась і витягла з-під столу… його білі черевички. Вони були вже не білі, а в бруді, глині, прилиплому листі та солодких плямах від ведмежого пирога — доказ його вчорашньої пригоди.
— Дивно, — тихо сказала мама. — А ці чобітки мені розповіли зовсім іншу історію. Історію про те, як вони гуляли на святі, поки їхній господар спав у ліжку.
Вушко опустив голову. Від сорому він готовий був провалитися крізь землю. Він збрехав не раз, а двічі: і вчинком, і словом.
Покарання було подовжено на цілий місяць. Але найгіршим було не домашній арешт, а розчарований погляд мами та почуття власної провини. Він сердився не на маму, а на себе. Не за те, що пішов на свято, а за те, що збрехав. І, звісно, за те, що забув вимити свої чобітки.
Однак, він зрозумів, що правда завжди залишає свої сліди. Навіть якщо їх не видно відразу, вони обов’язково зʼявляться згодом — інколи у вигляді бруду на білих чобітках.
