Максимко був справжнім королем пригод і бешкетування. Що б він не вигадав — вся вулиця миттєво ставала частиною його авантюри.
Одного осіннього дня він вмовив сусідських дітей — обачну Софійку та сміливого Богданка — залізти на горище старого покинутого будинку на околиці села.
— Там, кажуть, скарби ховають! — запевняв він.
Горище справді було немов із казки: павутиння, дивні скрині, старовинний годинник з поламаними стрілками та багаточисленні альбоми старих фотографій.
— Ой, подивіться на цих людей, — промовила Софійка, обережно перегортаючи сторінки. — Такі урочисті. Де ж вони зараз усі?
— Та вони, напевно, тут же й померли, — з таємничим видом пояснив Максимко. — І тепер їхні душі блукають цими кімнатами. Тому ніхто цей дім і не купує!
— Що за маячню ти верзеш? — сміливо відповів Богданко. — Привидів не існує!
— А от і існують! — не здавався Максимко. — Я доведу. Завтра ввечері зустрінемось тут і викличемо їх. Я знаю один спосіб.
Дітям з цієї ідеї стало моторошно, але здатися боягузами перед Максимком було ще страшніше. Вони погодилися.
Наступного вечора, прихопивши ліхтарики, діти крадькома прокралися в будинок. У повній темряві вони сіли в коло посеред підлоги, вкритої пилом.
Тиша була така густа, що можна було почути, як б’ється власне серце. Всім уже хотілося додому, але Максимко лише шепотив: «Що, злякалися?»
Раптом… Шкр-шкр-шкр… Шурх-шурх…
З темного кута горища почулися ледь помітні звуки, ніби хтось дрібненько шкріб дерево.
— Це… це вони? — прошепотіла Софійка, бліда як стіна.
ШКРЕ-ШКРЕ-ШКРЕБ! — звук став більш гучним і ближчим.
— Все! Годі! — не витримав сам Максимко, підскакуючи з місця. — Я все вигадав! Жодного способу я не знаю! Я думав, ми трохи пожартуємо, я не думав, що тут справді щось є! Тікайте!
Цього було досить. З галасом діти кинулися до виходу. Вони мчали вулицею, не озираючись, і заспокоїлися лише в своїх ліжках, накрившись ковдрами.
— Нікуди більше з ним не підемо! — клялися вони.
Але ця клятва тривала недовго. Вже наступного дня вони, разом із батьком Максимка, паном Петром, йшли назад до того будинку. Петро, вислухавши наплутану історію, захотів особисто розібратися з «гостями».
Увійшовши на горище з яскравим ліхтарем, вони затримали дихання.
Привидів не було.
Зате в промені світла вони побачили сімейство мишенят — пухнастих, з бусинками-очима, які ощадливо обгризали стару дерев’яну балку, виточуючи собі нірку. Шкре-шкре-шкре.
Усі зареготали. Навіть Максимко, почервонівши, посміхнувся.
— Ну що, мисливці на привидів? — похитав головою пан Петро. — Наступного разу, перш ніж когось кликати, перевірте, чи не влаштував хтось тут собі помешкання.
Максимка чекало покарання за небезпечну витівку. А Богданко з Софійкою ще довго дражнили його тим, як «відчайдушний мисливець на привидів» сам першим кинувся тікати від… маленьких мишенят.
А мишенята тим часом мирно ласували деревиною, абсолютно не підозрюючи, що ненадовго стали найстрашнішими привидами у всьому селі.
